середу, 28 червня 2017 р.

Богдан Логвиненко: "Saint Porno. Історія про кіно і тіло"

Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про книгу Богдана Логвиненка "Saint Porno. Історія про кіно і тіло".

Насправді я чула багацько незадоволених відгуків до цієї книги, та так вже вийшло, що автор завітав до чудового міста Гамбург і подарував моїм друзям примірник. Тож я скористалася можливістю і прочитала Saint Porno. Насправді назва твору (саме твору, бо романом його важко назвати) має небагато спільного зі змістом. Ця історія не зовсім про кіно (тю, хто причисляє порно до кіно? Не знаю, як ви, а я - точно ні) і трохи про тіло. Це історія здебільшого про людину, її комплекси, сприйняття себе, світогляди, сприйняття релігії і спроба зробити українців менш православними (хаха):

"Я цілком усвідомлюю, що моя історія, можливо, змінить щось лише на долю відсотка, на якийсь міліметр відсуне поділку подалі від православної агонії. А може, і не змінить узагалі. Втім, я принаймні спробую."

Твір написаний у публіцистичному стилі як одкровення анонімної української порноакторки. Саме до оцього я й поставилася вельми скептично. Думала, буде там якась жестяка, що сплюндрує і так вже сплюндрований для західного світу образ української жінки. Натомість нічого такого не сталося. Мені сподобалося те, що до кінця я так і не змогла розгадати, вигадана ця історія чи справжня. А також безпосередня щирість головної героїні, яка нічого не приховує і нічого не соромиться. Але... Все-таки склалося враження, що якісь дивні проблеми живуть в її голові. Наче вона стала порноакторкою, щоб втекти від себе, від стрьомності свого рідного містечка, від своїх комплексів, від ненормальних стосунків. Також у книзі дуже такі стрьомні стереотипи. На кшталт:

"Якось після кількох місяців поцілунків я подумала запросити Андрія додому, коли нікого не було. Але побоялася.

— Добре, що не запросила, — потім сказав він. — Я подумав би, що ти якась шлюха."

Чи:

"Чому дівчина, яка добровільно зайнялася сексом перед камерою з хлопцем, — жертва, принижена й опущена, а чоловік — безапеляційний переможець?"

І ще такі порівняння, як от: вдома наші чоловіки ставилися до мене, як до останнього шмату лайна, а у студії (де знімалися порнофільми) всі були такі уважні до мене. Стрьомно-стрьомно, панове.

От не знаю, можливо, і були в Радянському Союзі такі стереотипи. Я в ньому не зростала, тож нічого з цього приводу сказати не можу.

Та загалом книжечку можна прочитати. Так, для загального розвитку. Тим більше, що вона невеличка і читається за день-два. 

Вирок Сови: 3,5/5 зірочок.

неділю, 25 червня 2017 р.

Дейв Еґґерс: "Сфера"



Чи замислювалися ви над тим, що чекає нас у майбутньому? Через років, скажімо, 20-30? Впевнена, що майже кожного із нас відвідували такі думки. Світовий бестселлер Дейва Еґґерса - саме про це недалеке майбутнє. І сьогодні я, Сова, розповім вам про свої враження від цього роману-дистопії.

Чи хотіли б ви жити в ідеальному суспільстві? Де немає крадіжок, злочинності, корупції? Де існує філософія, яка полягає в тому, що кожен має право знати все? Все, до найдрібніших деталей? Що ж, це виглядає справді ідеально. Чи то пак принаймні звучить. Та завжди існує і зворотній бік медалі.

"Сфера" - інтернет-корпорація світового масштабу, яка давно вже поглинула такі величезні компанії, як Google, Facebook, Amazon та інші. Нею правлять, як їх усі називають, Троє Мудреців, які різняться своїми характерами, та тим не менш їм вдається гармонійно керувати корпорацією, яка, звісно ж, знаходиться не будь-де, а в Сан-Франциско.

Ціль Сфери - досягти повної прозорості у суспільстві завдяки малесеньким камерам, які всі можуть ставити всюди (та й не тільки завдяки їм, але й цілій низці інших проектів, які розробляються у Сфері надзвичайно часто). І ніщо з цієї інформації ніхто ніколи не зможе стерти. Так не буде злочинності, бо всюди існують докази вчинених злочинів. Так не буде корупції у політиці, адже й політики носять на собі малесенькі камери, і мільйони глядачів у всьому світі стежать за кожним їхнім рухом, за кожним словом. Так не буде воєн і не буде таємниць, бо, за так званою демократією Імона Бейлі - одного із мудреців, - таємниці - це брехні. Саме так. Адже таємниця - це зумисне приховування правди від своїх побратимів. Отже - брехня. Але ж кожен має мати право знати все. Абсолютно все! То як же можна приховувати знання від тих, хто хоче ними володіти? Отож бо й воно. Так усі будуть знати про тебе все, ти зможеш ділитися з усіма своїми знаннями та досвідом. Так ти стаєш кращою людиною! Прозорість - це майбутнє суспільства. Таємницям немає місця в ньому. Знаннями треба ділитися. Так виглядає ідеальний світ в очах Бейлі.

Мей Холланд - 24-річна дівчина, яка завдяки своїй найкращій подрузі Енні потрапляє у Сферу, окунається в її атмосферу і щиро переконана у геніальності ідей корпорації. Спочатку Мей потрапляє на найнижчий щабель кар'єрного зросту, а саме у відділ Customer Experience (відгуки клієнтів). Та її успіхи зростають просто на очах. Рейтинги зашкалюють, і то - на всіх рівнях. А їх, цих рівнів, до біса багато. Спочатку - твій особистий рейтинг, який залежить від кількості зроблених тобою завдань, тоді - загальний рейтинг, що стосується твоєї команди, потім рівень твоєї участі в житті Сфери, тобто, участь у різноманітних івентах, яких кожного дня десятки, коментарі, фото, відгуки та перепости про ці івенти. Адже все це дуже важливо, оскільки у Сфері працюють не якісь там роботи, а люди, які створюють спільноту. І ти - частина цієї спільноти. Тож прослідковується також і рейтинг твоїх постів, коментів, лайків, дислайків і такого іншого, які стосують не роботи, а твого особистого життя, адже ти, знову ж таки, не робот, а Сфера дбає про своїх працівників і хоче, щоб у них був вільний час на своє особисте. Хоча... Чи є воно таки особисте? Існує ще безліч рівнів, які я не буду далі перераховувати. 

Життя Мей змінюється блискавичними кроками. І ось вона вже дівчина, що має серйозну роботу і може допомагати батькам. Мей начебто і згідна із переконаннями Сфери, та не зовсім їх дотримується. Поки  однієї ночі не трапляється подія, яка повністю і докорінно змінює роль Мей у Сфері. Дівчина стає однією із "прозорих", тоді як корпорація прагне досягнути того, що називається повним завершенням Сфери. Що це означає (не знає ніхто) і що із цього вийде - читайте самі :)

"Сфера" - яскравий приклад можливого майбутнього, яке чекає людство із такими темпами поширення соцмереж та життя онлайн загалом. Це книга, що змушує задуматися над майбутнім соцмедіа і над їхнім впливом на людей. Дуже цікаво було читати, які плюси прозорості можуть бути. І звучить воно все справді класно! Але, як я вже згадала на початку, існує й зворотній бік медалі. А це - додатковий контроль над кожною людиною. Це гноблення тих, хто противиться тому, щоб ставати прозорим. Це постійний контроль над тим, що ти їси, що п'єш, як вдягаєшся, як ти вчишся, де знаходишся і так далі. А що трапляється із людьми, які не хочуть дотримуватися повної прозорості? Їм логічно ставлять запитання: "А що ти приховуєш?"і фактично примушують стати прозорими.

Книга поділена на три частини: Книгу 1, 2 і 3. Хоча насправді більшість книги займає Книга 1.  А ще у романі немає розділів, та це для мене не було проблемою. Одразу хотіла би спростувати відгуки деяких букблоґерів про те, що у книзі майже до кінця нічого не відбувається. Це не так! Згідна, що немає якоїсь нереальної супердинаміки, та книга дуже атмосферна і просто захоплює тебе у свій Всесвіт. Авторові прекрасно вдалося описати всю внутрішню структуру та ідеологію корпорації. Також цікавим я вважаю погляд на події не противника, як це зазвичай буває в романах-дистопіях, а навпаки - прибічника переконань Сфери. Хоча тут були і свої мінуси. Мей - персонаж, якому ти не обов'язково співчуватимеш і жалітимеш. Вона - не зовсім симпатичний герой цієї книги. Ну хіба ви б співчували людині, яка сама вибрала собі такий шлях? Усвідомлюючи все, але не маючи чи то бажання, чи то ще чогось протистояти системі. Є в цьому якась жорстокість. З іншого боку, важко сказати, чи був у неї насправді вихід. Адже тоді їй загрожувало би звільнення. А це привело б за собою цілу низку інших сумних подій. Тому Мей лишилося лише підкорятися. Та якби вона раніше подумала про усілякі наслідки своїх дій, все було би зовсім по-іншому. Те, що дратувало у ній інших читачів, я сприймаю, як спосіб автора передати сутність героїні. Її наївність, нездатність приймати рішення, свідома відмова від раціонального мислення, надмірна емоційність та частково й легковажність є, як на мене, частиною особистості Мей, адже саме такими людьми можна легко маніпулювати. І саме це автор хотів підкреслити, бо ж Сфера робила свої ставки, перш за все, на молодих людей.

Книга показує, що трапляється, якщо сліпо вірити чиїмось ідеям і переконанням. Цей роман - не в останню чергу про людяність і знову ж таки про бажання людей стати Богом:

"Тепер ми всі є Богом. Скоро кожна окрема людина буде мати змогу бачити інших та винести їм вирок. Ми всі побачимо те, що бачить Він. І ми оголошуватимемо Його вирок. Ми будемо транслювати Його гнів та роздавати Його прощення. На тривалому та глобальному рівні. Всі релігії чекають тієї миті, коли кожна людина стане безпосереднім послом Божої волі..."

Ця цитата не є словами когось із головних героїв, це - слова якогось випадкового чувачка, який зустрівся Мей, та вони передають в більшій мірі суть цілі Сфери - стати таким собі Богом, щоб контролювати всіх і все.

Тепер трошки критики: Як я вже зазначала вище, книга поділена на три книги, що мені не дуже зрозуміло, тому що більшу частину роману займає книга 1, а інші дві книги до смішного короткі, особливо третя книга, яка йде більше, як епілог і займає всього 4! сторінки. Але то таке. Більше претензій у мене до автора буде стосуватися головної героїні, яка попри усі свої дивакуватості (це ви зрозумієте при читанні) все рівно залишається не до кінця прописаною чи продуманою Еґґерсом. Наприклад, у відношенні щодо своїх батьків чи найкращої подруги Енні. Ці епізоди якісь недовершені. То Мей переймається здоров'ям своїх батьків, зокрема тата, то їй узагалі байдуже, де вони. То вона ненавидить Енні, то та вже знову її найкраща подруга. То дівчина ненавидить одного з коханців, то вже з ним зустрічається. Ні, звісно, можна було б розглянуті ці ситуації в тому плані, що головна героїня настільки невпевнена у собі й боїться прийняти будь-яке категоричне рішення, якби не відчувалася якась фальш у тих моментах, неправдоподібність того, що відбувається. Так, ніби автор спеціально все так закрутив, бо так треба для подальшого сюжету. Та, згрубша, це й уся моя критика. Незважаючи на те, що екшену, як такого, не було досить довго (хоча знову ж таки - особисто для мене всі події були дуже напруженими), компенсувалося це останніми ста сторінками, які ще більше затягнули у свій вир. Але насправді динаміка в романі була не такою вже й важливою, як діалоги між людьми, як аргументи за і проти прозорості. Я не могла відірватися від книги, не прочитавши все до фіналу, від якого мурашки бігли по шкірі...

Роман зачіпає дуже важливу тему, чого нам стерегтися у майбутньому. Насправді книга читалася неймовірно цікаво і швидко, залишаючи по собі багато думок і питань, а що ж робитиме людство, якщо така корпорація справді з'явиться і захоче транспаретності у всіх проявах життя. Лайки чи дислайки стануть не просто символами того, чи подобається тобі щось, чи ні, а зможуть справді змінювати світ, ці лайки чи дислайки будуть мати владу вирішувати життєво важливі запитання. А що скажете на це ви? 

До речі, читати книгу я почала російською, та прочитавши 100 сторінок жахливого перекладу (під жахливим я розумію те, що в ньому між рядків читається негативне ставлення перекладача до героїв та й до всього, що відбувається в романі), я таки перейшла на німецьку, де жодного негативу не відчула. Дуже сподіваюся, що й українською цей бестселлер неодмінно перекладуть!

Вирок Сови: 4,5/5 зірочок.

P.S: Тепер лишилося подивитися екранізацію. У головних ролях - Емма Уотсон та Том Хенкс! Трейлер - внизу :)

UPD: нещодавно переглянула фільм, і він мені також сподобався, у ньому вирізані, так би мовити, всі недоречні чи непотрібні, на мою думку, картини, що є тільки плюсом. Справді гарно та якісно знятий фільм, лише не вистачило мені такої ж кінцівки, як у книзі. То було би більш довершено. І переклад книги українською вже є! Ура! :)





пʼятницю, 23 червня 2017 р.

Василь Симоненко: "Народ мій завжди буде"

Називайте мене старомодною, але сьогодні я, Сова, вам зізнаюся, що Василь Симоненко належить до моїх найулюбленіших українських поетів. Тому я дуже хочу познайомити тих, хто з ним іще не знайомий, з одним із найгеніальніших, на мою думку, поетів-шістдесятників та його збіркою "Народ мій завжди буде: вірші та казки". 

Наскільки я пам'ятаю, Симоненка у школі ми проходили всього раз, в одинадцятому класі. І єдине, що мені пригадується, - це вірш Ти знаєш, що ти людина? Через цей один вірш я закохалася в його поезію. Після закінчення університету і переїзду я неодноразово зустрічала вірші Симоненка - то випадково, а то й хтось із друзів постив у фейсбуці. І от в такі моменти я перечитувала його вірші та насолоджувалася плавністю рим та ритмів, милозвучністю рядків та яскравістю образів, які поет створював у своїх поезіях.

І от нещодавно я натрапила на оцифрований hurtom.com збірник "Народ мій завжди буде", виданий 1990 року, в якому зібрані найрізноманітніші вірші поета на різну тематику. До збірки входять вірші, легенди, поеми та казки, а також маловідомі твори, які раніше друкувалися лише у періодичних виданнях.


Читаючи, я насолоджувалася, перш за все, римами і яскравими образами, в яких відчувається любов автора до всього навколишнього світу.

Світ який — мереживо казкове!.. 
Світ який — ні краю ні кінця! 
Зорі й трави, мрево світанкове, 
Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий, 
Пристрасний, збурунений, німий, 
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий, 
Дай мені свій простір і неспокій, 
Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту, 
Дай мені любові, дай добра, 
Гуркочи у долю мою, світе, 
Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині, 
Щастя не жалій моїм літам — 
Все одно ті скабри по краплині 
Я тобі закохано віддам.


Є у віршах Симоненка прозора чистота, щирість і ніжність.

Дотліває холод мій у ватрі,
Я один замріяний іду...
Ми тоді зустрілися в театрі,
На гальорці в третьому ряду.

І не вірю, що мені здалося,
Бо напевне знаю — так було:
То не скрипка кликала — волосся,
Що тобі спадало на чоло.

Тишина хиталася велично,
Ніжні струни квилили внизу —
Тож було і солодко, й незвично
У твоїх очах читать грозу.

А коли виходили із залу
З думами про вічне і земне,
Довго ти під ліхтарем стояла
І чекала, радісна, мене.

Ми ішли через блакитне місто,
Мовчки зупинились на мосту.
Ти була така прозора й чиста,
Я не смів порушить чистоту.

Тільки досі знаю: не здалося,
Так і залишилось, як було,—
То не скрипка кличе, а волосся,
Що тобі спадає на чоло.

Дотліває холод мій у ватрі,
Біля мосту стишую ходу...
Часто жду тебе я у театрі,
На гальорці в третьому ряду...

У цій збірці є все - і любов до мами (Матері), до рідного краю (Грудочка землі; Україні) і народу (Древній, обікрадений народе); і кохання, і висміювання тодішнього режиму (Цар Плаксій і Лоскотон, Подорож у країну Навпаки), і відгомін війни (Конвалія).

Я не помру від розпачу і муки,
Лиш в одинокі ночі навесні
Все будуть сниться милі, теплі руки
І оченята сині і ясні.

І будеш ти у кожному диханні,
І будеш ти навіки при мені
Гасить зірки очима на світанні,
Палить мене в безжальному вогні.

І буду ждати кожної години
В далекому чи близькому краю
Одну тебе, тебе єдину,
Маленьку милу дівчинку мою.

Читаючи, до прикладу, Заячий дріб, де поет на жартівливий манер показує юним читачам реалії життя (і цими жартівливими образами Ліхтаря, Чиряка чи Молота Симоненко проводить паралелі до людей і їх характерів), я тоді собі подумала: чому у школі не проходять Симоненка і раніше 11-ого класу? 

Скрізь Вітер нашумів,
Що Дуб сякий-такий:
«Упертий дуже він
І зовсім не гнучкий.
До того вже, нахаба, загордився,
Що, скільки я не дув,
Ні разу не вклонився!»
Неважко зрозуміти Вітрові жалі:
Дуби ні перед ким
Не гнуться до землі!

Молот 

У тебе тільки й слави, що важкий, —
Якось до Молота озвався Кий. —
Дивись оно, маленького Ножа
І то усякий більше поважа.
А ти, мабуть, як буде треба,
Не зможеш і постояти за себе.
— Нічого, — Молот рубонув з плеча, —
Як буде треба, викую Меча!

Скільки усього повчального ховається у віршах поета! Кожного разу, читаючи вірші Симоненка, я запитую себе, а скільки років би йому виповнилося сьогодні і можу лише шкодувати, що країна втратила такий осяйний розум. 

Сова радить: читати усім, хто цікавиться якісною українською поезією.

Вирок Сови: 5/5 зірочок

четвер, 22 червня 2017 р.

Джоджо Мойєс: "До зустрічі з тобою"



Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про книгу, яка мене страшенно вразила, залишивши глибокий кратер у моїй душі. Насправді я довго вагалася, чи варто читати мені книгу Джоджо Мойєс "До зустрічі з тобою". Чесно кажучи, боялася перебільшеного мелодраматизму, чого давно вже не люблю. От драми - це так, це те, що я поважаю, є в них незбагненна глибина. А мелодрами завжди дуже передбачувані. Хоча і їх під настрій можна почитати. Одним словом, вагалася я доти, поки випадково не затягнула коханого в кінотеатр на прем'єру екранізації роману. І фільм мене настільки вразив, що я без вагань знала - точно хочу прочитати книгу, адже книги завжди були для мене у сто разів цікавіші, ніж фільми. Та я чула багато нечудових відгуків щодо українського перекладу роману, тому вирішила читати німецькою. І про свій вибір ні на мить не пошкодувала. До читання я дуже довго готувалася морально, адже знала, чим все закінчиться. І ось нарешті я знайшла в собі сили це зробити.

Луїза Кларк - молода 27-річна дівчина, яка живе у маленькому містечку в Англії разом зі своїми батьками, дідусем, молодшою сестрою Тріною та її маленьким сином Томасом, працює у невеличкому кафе, котре вона дуже любить і зустрічається із хлопцем, стосунки з яким тривають вже 7 років. Та одного дня її налагоджене, як механічний годинник, життя змінюється, коли вона втрачає роботу в улюбленому кафе. Лу змушена шукати нову, подавшись на службу зайнятості. Перепробувавши безліч робіт, які їй так і не підійшли, Лу чіпляється за останній шанс - вакансію доглядальниці за людиною з обмеженими можливостями. І хоч у Лу немає ні бажання, ні досвіду, щоби братися до такої роботи, у неї не лишається вибору, адже це вона, хто практично годує сім'ю. Лу - дуже позитивна дівчина, із відмінним почуттям гумору та поганим смаком, що стосується моди. Потрапивши в халепу із костюмом на співбесіді (епізод, котрий порвав мене на шматки), Лу все ж отримує роботу. Із контрактом на півроку. 

Її підопічний - 34-річний Уілл Трейнор, колишній бізнесмен, який два роки тому потрапив в автомобільну катастрофу, і тепер все його тіло паралізоване, крім декількох пальців однієї руки. Він не може і не хоче миритися із таким способом життя, тому до Лу він спочатку ставиться вельми вороже. Та проходить час - і Лу та Уілл стають не просто друзями. Їх пов'язує не просто ниточка взаєморозуміння і дружби, а тонкі тенета кохання. Та чи зможе Лу вберегти його? Адже незабаром дізнається, що Уілл прийняв важливе і жахливе рішення. І щоб змінити його, Лу має лише або, як переклали це німецькою, цілих півроку

"До зустрічі з тобою" - це глибокий, проникливий роман, сповнений життєрадісності, прекрасного гумору та людяності. Вперше я стикаюся із таким ненав'язливим способом змусити людей задуматися про такий складний вибір, як вибір між життям та смертю. Мойєс змушує тебе зрозуміти, що насправді ніхто не знає, що правильно, а що ні. 

Чи має людина право грати роль Бога? І чи має вона право вирішувати, коли їй помирати? Чи має право хтось їй це заборонити? Чому хтось може вибрати не життя, а смерть? Невже життя, що відрізняється від інших, не заслуговує на те, щоб його цінувати? Ці та безліч інших запитань піднімаються у книзі. 

Роман вразив мене, перш за все, щирістю та відвертістю, відкритістю героїні Лу та її невимовним оптимізмом. Та разом із тим - її особистість настільки різноманітна! Своєю безпосередністю Лу одразу припала мені до душі. Вразило мене і те, як сильно змінив Уілл життя Лу і навпаки. Я щиро раділа внутрішнім змінам дівчини - від моменту, коли вона й не уявляла, хто вона, і до чіткого усвідомлення цілі свого життя, хоча у цьому я так до кінця і не впевнилася. Вразила мене й історія кохання, описи усієї гами почуттів Лу - такі правдиві і абсолютно щирі. Я переживала із героїнею усі миті - і відчай, розчарування, злість, біль, дружбу, кохання, нерозуміння, нездатність здатися, і примирення із реальністю. Це - книга, що змусила мене довго думати, хто ж мав рацію, чого варті почуття для когось зокрема та для людей загалом і чи є це справді неправильним - бути в якійсь мірі егоїстом.

Я точно можу сказати, що роман Джоджо Мойєс "До зустрічі з тобою" відтепер належить до моїх улюблених! Це книга, яка залишила по собі величезний слід, який не залишиться в моєму серці назавжди, слід, який буде боліти ще довго. Кожна сцена, кожен діалог проникнуті такою справжністю, що читаючи, я занурювалася у світ головних героїв, як Аліса у Задзеркалля. Я практично дослівно відчула себе у шкурі Лу. І це було незабутньо!

До речі, це був перший роман Мойєс, який я прочитала. До інших її книг я не бралася, але й ще не вирішила, чи братимусь. Боюся розвіяти всі ті сильні відчуття, що так вразили мене у книзі "До зустрічі з тобою". Роман, до слова, має продовження, але я майже впевнена, що не читатиму його. Адже багатьох моїх друзів він розчарував.

Єдине, що мені не дуже сподобалося у - це те, що майже усі розділи книги велися від імені Лу, але також були і розділи від імені Камілли  (матері Уілла), Натана (медпрацівника, що доглядав за Уіллом) та Тріни (сестри Лу). Цих інших було дуже мало, і це кидалося в очі. Як на мене, то потрібно або рівномірно розподіляти частини від імені інших персонажів, або взагалі не писати таких розділів. Але це, звісно, бачення звичайного читача.

Книгу я раджу всім, кого зацікавив опис. Та хто лінується читати, може переглянути фільм. Я вважаю, що це одна із найкращих екранізацій романів. Можливо тому, що сценарій до фільму писала сама Джоджо Мойєс. Гра акторів надзвичайна, сюжет не змінено. Для зацікавлених - трейлер унизу.

Вирок Сови: 5 зірочок із 5.


середу, 21 червня 2017 р.

Люко Дашвар: "Покров"

Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про свої враження від книги "Покров". Насправді я така собі прихильниця творчості Люко Дашвар. Сюжети її книг завжди дуже незвичні і захоплюючі. Моє знайомство із творчістю Дашвар припадає ще на студентські роки в Україні. Достеменно сюжетів не пригадаю. Пам'ятаю лише свої емоції. Вразив мене роман "Село не люди", але особливо - "Молоко з кров'ю". Та сьогодні - про "Покров" (зауважте, що й тут фігурує слово "кров").

Я давним-давно не читала книг Люко Дашвар, аж тут натрапила  на сайті українського booktube на фб відгук на нову книгу і вирішила її прочитати.

У романі - дві сюжетні лінії. Перша - про Ярему Дороша і його сім'ї. Це складна та заплутана історія про прокляття роду аж до сьомого коліна, на котрому він і мав би закінчитися. А все - через зраду дружині, яка це прокляття на Дороша й накликала. 

Друга сюжетна лінія відбувається у наші дні, тобто на зламі 2013 і початку 2014 року в Києві. Як ви здогадуєтеся, ці дві лінії перетинаються. Головною героїнею сучасності є Мар'яна Озерова. У пошуках кохання дівчина починає роман зі своїм босом Хотинським, від якого і дізнається про пошуки нащадка Дороша. На цій справі можна заробити купу грошей, переконує бос. Хотинський переконує наївну, закохану Мар'яну зайнятися пошуками, обіцяючи їй солодке життя, і дівчина так захоплюється пошуками та історією Дороша, що втрачає роботу в рекламній агенції. Паралельно до цього розгортаються події на Майдані, якими головна героїня не дуже й переймається. На відміну від своєї найкращої подруги, медсестри Полі, яка весь вільний час проводить на Майдані. Так само, як і батько Мар'яни Валентин. До цього всього додається ще й історія Ади чи Аїди, матері дівчини, її нещасливого дитинства та й життя загалом. І всю свою злість і розчарування вона скидає на спини чоловіка та доньки. Чим далі, тим все гіршими стають відносини між членами родини. Аж поки ситуація доходить до апогею. 

Чим закінчаться пошуки нащадка Дороша? Через які випробування долі доведеться пройти і самій Мар'яні, і її сім'ї? І чи справді рід Дороша закінчиться на сьомому коліні? Про все це ви дізнаєтеся, прочитавши книгу.

Як завжди, у Люко Дашвар - цікавий та закручений сюжет із безліччю історій. Було напруження, тому читалося дуже швидко. Але мені не вистачило заплутаності. Я все-таки занадто скоро здогадалася, що буде в кінці. Не вистачило мені й тієї атмосферності, яка завжди була присутньою у прочитаних мною книгах. Та загалом - дуже цікаво і по-люкодашварівськи.

Вирок Сови: 4/5 зірочок.


понеділок, 19 червня 2017 р.

Ренсом Ріґґз: Трилогія. "Дім дивних дітей"

Ви не повірите, якщо скажу, що змотивувало мене до прочитання цих книг. Це був не хто чи то пак що інше, як трейлер до фільму. Наскільки цікаві і кльові ці дивні діти! - подумала я, побачивши персонажів тім-бертонівського фільму (а я страшенна фанатка Тіма Бертона і була впевнена, що він якщо вже він вирішив знімати по книзі фільм, отже - книга цікава). Саме тому і вирішила прочитати трилогію. А от що із того вийшло, я, Сова, зараз вам розповім.

Насправді я чула дуже багато відгуків про ці книги, в більшості хороших. Тільки однієї деталі я при цьому не врахувала - я дещо виросла із цього віку. Хоча ні, це ж неправда, я обожнюю казки, особливо незвичні, що, як мені здавалося, мало чекати на мене у цих книгах. І чи то забагато очікувань було у мене щодо трилогії, чи просто очікувала іншого, але історія Ренсома Ріґґза мене якось не зачепила. Вже самі фото дивних дітей мене не вразили, а навпаки - розчарували... Діти на них якісь моторошні, і обличчя в них похмурі... Але не все так песимістично. На фото я начхала і почала читати історію.

Книга перша починається нашим знайомством із хлопцем-підлітком на ймення Джейкоб. Він має багатих батьків, тобто, якщо вже бути чесною, то з батьків у нього багата тільки мама, а тато займається такою маячнею, як орнітологія. Все б нічого, тільки Джейкоб - лінивий млявий апатичний підліток, якому аж ніяк не цікаво займатися в майбутньому сімейним бізнесом - мережею аптек. Тим не менш, на літо його відправляють працювати в одну із тих же аптек, щоб набиратися сякого-такого досвіду. Джейкоб спеціально виробляє всілякі дурниці, лиш би його звільнили і він міг бути собі вільним від таких зобов'язань, як робота в аптеці. Але на його нещастя, ніхто його не звільняє.

Ще у Джейкоба є дідусь Ейб, який колись був супердідусем, котрого хлопець любив до безтями. А все - через його цікавенні історії про дивних дітей і місце, де вони жили - острів Кернгольм, що належить до Великої Британії. Дідусь навіть показував Джейкобу фотографії дивних дітей. Хлопчик неймовірно пишався, що у нього такий незвичайний дід, але з нього почали кепкувати у школі через переповідання дідусевих історій. От і з дорослішанням хлопець все менше вірив у ці "казки" про дивних дітей. Одного разу він так розлютився через кепкування однокласників, що сказав дідові, що не бажає більше слухати балачок про неіснуючих дивних дітей. До того ж, батько Джейкоба теж завжди стверджував, що казки про дітей і чудовиськ не приведуть малого ні до чого доброго, і вважав це просто байками. На тому й закінчилися розповіді дідуся про дивних.

Із віком у дідуся Ейба починається манія переслідування. Всі думають, що він з'їхав із глузду. Поки одного дня не трапляється чогось жахливого. Оскільки дідусь не відповідав на телефонні дзвінки, Джейкоб поїхав до нього додому, щоб перевірити, чи все нормально. Він знаходить свого дідуся мертвим у лісі і ніби бачить якогось монстра, котрий втікає. Після цього Джейкоб думає, що збожеволів, його направляють до психіатра, він ковтає антидепресанти. Ой, ця частина настільки затягнута Джейкобовою депресією, що подекуди ставало справді нудотсько. Тим не менш, врешті-решт на день народження хлопця хтось із родичів дарує йому книгу від діда, де він знаходить стару фотокартку і адресу острова. Джейкоб вирішує поїхати туди, це схвалює його психіатр, і разом із батьком хлопець їде до Кернгольму.

Дуже довго описуються у книзі пошуки Джейкобом дому дивних дітей і як він купу днів не приходить до жодного успіху, так як на місці будинку стоїть руїна і ніхто із малочисельних мешканців острова нічого не знає про дітей, окрім того, що один із них урятувався, а всі інші загинули під час війни, коли на будинок скинули бомбу. Та й батько постійно допитується, з ким і де пропадає на острові Джейкоб, коли він, тобто батько, спостерігає за птахами.

Та нарешті Джейкоб знаходить справжній Дім дивних дітей, потрапивши в часову петлю - контур, як це явище називають мешканці будинку. Виявляється, що ніхто із них не постарів і вони такого самого віку, як і Джейкоб (хто старший, хто молодший). Кожен із дітей - це ті самі герої фотокарток, яких хлопець упізнає і розуміє, що історії дідуся не були вигаданими.

І ось тут починаються справжні пригоди. Джейкобові із лякливого депресивного хлопчати доведеться стати сильним і сміливим, чого він страшенно боїться, бо не розуміє, який же в нього дар. Адже кожен із дивних чимось вирізняється - є тут хлопчик, в якому живуть бджоли, дівчинка, що літає, хлопчик, що оживляє стрьомнуватих ляльок, дівчинка, що сильна, як нереальної міці чолов'яга. А Джейкоб нічого ніби не вміє. На щастя, потім він розуміє, що лише він здатен бачити порожняків (монстрів, що хочуть знищити дивних) і таким чином може врятувати своїх друзів. Саме про ці всі пригоди, порятунок друзів і таке інше описується у двох наступних книгах.


Якщо не зважати на першу частину, наступні дві книги не такі вже й погані. Все відбувається динамічно, але... Весь час мене не покидала думка: "Чого цей чувак обкурився, коли писав цю історію?". А ще: "Це ж треба мати таку уяву!". Коротше кажучи, всі ці порожняки, звірі, що вміють балакати, діти, що мають дивну таємницю, діти, що вдягнувши кисневі маски спостерігають за бомбардуванням свого будинку, всі ці контури здавалися мені надмірною роботою уяви автора. Хоча ніби нічого поганого в цьому й немає, але щось воно не те. Ніби притягнуте за вуха для більшої динамічності сюжету. І ця розіграна уява відчувалася для мене дуже чітко і якось нещиро.

Та загалом я розумію всіх тих, кому книги сподобалися. Є багато пригод, є незвичність сюжету, є геройські вчинки, підліткове кохання, конфлікти з батьками, дружба тощо. Зрештою, є дивні діти. Тож у будь-якому разі книга заслуговує на прочитання.

Тепер трошки про фільм. Як тільки я дочитала книжки, взялася за фільм. І мушу сказати, що це той випадок, коли фільм чудовіший за книги. Хоча і тут були свої мінуси, як от зміна імен героїв та їхніх умінь (навіщо?). Але дім з дивними дітьми зробили справді казковим! Директорка пані Сапсан - просто супер! Ну от тільки із тими порожняками було так, ніби дивишся мультик. Одним словом, дітям старшого шкільного віку, підліткам і молоді точно буде цікаво. А от щодо дорослих - трішки я сумніваюся. Хоча - про смаки не сперечаються.

Вирок Сови: 3,5 зірочок із 5.




неділю, 18 червня 2017 р.

Світлана Талан: "Коли ти поруч"

Давно вже мені до рук не потрапляли книги вітчизняних письменників, аж тут я потрапила в Україну, де мені надарували море книг, однією з яких був роман "Коли ти поруч" Світлани Талан, про який я, Сова, вам сьогодні розповім.

Книга порушує важливу тематику, на яку громадськість не звертає належної уваги. Йдеться про дівчину Дарину, молоду медсестру, яка волею нещасного випадку, рятуючи в автомобільній аварії життя людини, заражається жахливою хворобою - СНІДом. Внаслідок цього від нею відвертаються всі: від коханого, який насправді і не кохав дівчину, а дізнавшись про її хворобу кидає їй на прощання "Без тебе я вже точно проживу"; найкращої подруги Світлани, якій "раптово" потрібно переїхати, ледь вона дізнається про хворобу Дарини; до брата Сашка, який своїх дітей, яких Даринка свого часу няньчила, і на крок до неї не хоче підпускати, та рідних батьків дівчини, що відмовилися від дочки, не вірячи жодному її слову, що заразилася вона під час аварії, і підозрюючи її в жахливих речах. Батькам дівчини легше вигнати її з дому, замовивши таксі серед ночі (щоб люди не бачили), аніж повірити їй на слово. До того ж, Дарина завжди була слухняною, тож у принципі, причин їй не вірити немає. Тим не менше, їй не вірить ніхто з її оточення, з роботи її виганяють, бо ж як це позначиться на престижеві лікарні, де працює дівчина? Її виселяють із квартири. Одним словом, все погано, та Дарина не впадає у відчай, а навпаки залишається доброю і світлою людиною. Магічним чином вона знаходить кохання, створює сім'ю і може хоч трошки побути щасливою.

Якщо чесно, то мене, Сову, сюжет зовсім не переконав. Скажу відверто, книга мені не сподобалася. По-перше, дуже сильно кидалися в очі імені: раптом Дарина з Даринки ставала Дашею, Світлана Свєткою, Олексій Льошею і так далі. Я розумію, у принципі, що ж є такі скорочення імен, але якось воно мені дуже кидалося в очі і сприймалося негативно. Далі - те, як від неї відвернулися всі, навіть рідні батьки, мені здалося неправдоподібним. Батько, який любить випити, лишається категоричним, а мати просто плаче і слухається батька. Зачувши лишень слово СНІД, він робить свої висновки і плює на дочку, яка зганьбила його чесне ім'я. Коли Даша клянеться, що говорить батькам правду, вони бездушно кажуть: "Не хочеш казати правду?" При цьому ніхто з них навіть не намагається повірити Дарині, коли вона розказує, як саме вона заразилася хворобою. Тільки старенька немічна бабуся не відрікається від онуки. Як на мене, то все це - занадто і, не побоюся цього слова, неправдоподібно. Я розумію, що бувають всілякі сім'ї, всякі батьки, та я не вірю, що вони можуть бути такі бездушні, як оці. Вони лишаються холодними і беземоційними, навіть коли Дарина ридаючи благає в них не викидати її на вулицю.

Сюжет слабенький, персонажі страшенно передбачувані. Ще на початку я здогадалася, чим все скінчиться. Даринка - начебто дуже хороша людина, яка намагається жити далі, допомагати людям і стати щасливою, але вийшовши заміж і побачивши на вулиці свою колишню подругу зі своїм колишнім хлопцем, стає така зла, що штовхає її у фонтан. Також якось воно не клеїться.

Одним словом, за ідею створити гостросоціальний твір авторці я б поставила 5 зірочок із 5, але сюжет мене не переконав настільки, що з натяжкою ставлю 2 зірочки із 5.




суботу, 17 червня 2017 р.

Лариса Денисенко: "Забавки з плоті та крові" або З Днем народження, пані Ларисо!

От знаєте, якщо вже говорити про сучасну українську літературу, то я страшенно люблю твори Лариси Денисенко. Ніщо так не піднімає мені настрою на цілий день, як декілька сторінок чтива Денисенко. Ось у кого талант практично фізично знищувати поганий настрій. Та є в пані Лариси деяка особливість: вона змушує тебе майже весь час, протягом читання книги, сміятися, реготати, аж до сліз качатися по підлозі, та в кінці твій сміх стає нервовим, усмішка застигає в тебе на обличчі дурнуватою маскою. Бо стає вже зовсім не смішно. Фінал завжди страшенно несподіваний, і не завжди - у позитивному сенсі. Так що ти просто вирячаєшся на останню/і сторінку/и і питаєш чи то себе, чи то її: "Що ж це в біса таке? Оце і є кінець?" Приблизно так. Але її, цю Денисенко, вже точно не хвилюють твої думки такого штибу, і вона вперто продовжує. Особливість, власне, полягає у тому, що незважаючи на приголомшливі кінцівки, я не перестаю її книги любити. Після "Сарабанди Банди Сари" вона стала однією з моїх улюблених українських письменниць, і завжди, коли в мене паскудний настрій, я знаю, яких заходів треба вжити - просто читанути пару сторінок із витворів мистецтва пані Лариси.


Є дуже мало книг Денисенко, які я не прочитала. Але я виправляюся, зводячи кількість непрочитаних до абсолюту - нуля. І ось сьогодні я, Сова, розповім вам про таку собі невелику новелу "Забавки з плоті та крові". До речі, один із перших її творів, наскільки мені відомо. Якщо помиляюся, то виправте мене.



Що ж, "Забавки з плоті та крові" - зовсім інша історія, вона дійсно відрізняється від усіх раніше мною прочитаних творів пані Лариси. Головні герої - як завжди страшенні дотепники, дуже відверті та талановиті люди (ну, хто як) і неперевершені любителі життя. Але... Історія зовсім інша!

Спочатку ми знайомимося із Ернестом чи Ериком - молодим ексцентричним хлопцем, який розповідає нам про своє дитинство, маму, її боготворіння Ернеста Хемінгвея (якого наш герой дотепно обзиває Стариганом Хемом), на честь якого вона й назвала свого сина, і... англійські шпильки та світ ґудзиків:

"Коли чую словосполучення «Світ ґудзиків», моя фантазія малює цікаві картини ґудзикового життя. Ось
школа для маленьких ґудзенят, яких використовують для манжетів. Ось Інститут підвищення кваліфікації
ґудзиків, там сидять сині та обтягнуті драпом набурмосені ґудзики, вчаться вирішувати важливі ґудзикові справи. Ось помпезне прийняття, на ньому поважно виступають ґудзики-перли, клубні ґудзики та інші ґудзячі представники вищого світу. Мені здається, що світ ґудзиків не є демократичним світом, скоріш за все, це буржуазне, таке собі замкнене класове суспільство, в якому не дуже люблять іноземців. З іноземців там лише англійські шпильки, ну, може, ще якісь запонки. В принципі, я мало знаю світів, у яких би шаленіли від іноземців."


Тоді в гру вступає Міра - сліпа дівчина, яка ненавидить, коли її хтось жаліє, співає пісні на Андріївському узвозі і живе зі своїм братом Рудим.


"Дехто впевнено пише моє ім'я як «Мірра», самочинно подвоює літеру «р». Таке свавілля насамперед демонструють спеціальні тітки (це не жінки, я наполягаю, що вони саме тітки), котрі працюють у різноманітних державних та комунальних установах і яким довіряють (чи зобов'язують) видавати, складати, друкувати, вимагати та інші «ати-ити-яти» якісь довідки. Усі різновиди довідок, квитанцій та форм. Коли людина доживає до дієздатного віку, вона змушена розпочати активне й довге спілкування з такими тітками і, відповідно, псувати собі нервову систему. Я називаю походи по довідки не інакше як «ходіння по суках», хай вибачить мені один із великих російських письменників Толстих, а також ті з тіток, котрі не є тітками."


А ще Міра любить вити на пару із сусідською собакою Діаною:


"Я можу підвивати Діані лише тоді, коли я вдома. Коли не беру гітару, щоб
вирушити на Андріївський узвіз і співати для туристів. Коли я вдома, то прокидаюся і, не вмиваючись, похитуючись на ліжку, по-товариському підхоплюю її виття. Відразу хтось починає довбати по стінах та батареях. Я ж прикидаюся перфоратором, наче десь роблять ремонт, а я — перфоратор. А перфоратору байдуже: подобається комусь його виття чи заважає. Йому, перфоратору, фіолетове, він нічого не чує, ніяких людських обурень та стуку по стінах і батареях. Ще б пак! Так вити. Й не можна нічого почути, до того ж, наскільки мені відомо, у перфоратора з дитинства немає вух. Бідненький глухий перфораторе."

Що ж, тепер ви самі переконалися у тому, що наші головні герої - дотепники ще ті. "Забавки з плоті та крові" - це неймовірно-нереальна історія, в яку віриш від початку до кінця. Персонажі живі і яскраві, позитивні та емоційні. І дочитавши до кінця, я нарешті залишилася задоволеною. Хоча, мабуть, влучніше було би сказати щасливою, із пречудовим настроєм на цілий день. І це ж треба таке, щоб я дочитала цю книгу саме сьогодні. Виявляється, саме сьогодні, як я дізналася на останній сторінці, у авторки новели день народження! Із чим її хочеться щиросердечно привітати.

Чим повернуться Ерикові забавки із перевдяганням і гранням певної ролі? Чим повернеться для Міри знайомство із чудовою подругою? І хто від цього страждатиме? Чи то пак - кому від цього буде щастя? Прочитайте - не пошкодуєте!

Вирок Сови - 5 зірочок із 5.

пʼятницю, 16 червня 2017 р.

Генріх Харрер: "7 років у Тибеті"



Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про неймовірну книгу Генріха Харрера "7 років у Тибеті".

Генріх - австрійський альпініст, який мріє побувати в Гімалаях, і одного разу його мрія здійснюється і його запрошують в експедицію для підкорення вершини прекрасних гір - Нанґа Парґат. Але тут починається Друга світова війна. І Генріх разом із друзями - Пітером Ауфшнайтером, Гансом Лоббенгоффером та іншими - вирішують втікати. Та втекти від  індійських солдатів, що підкоряються Британії, не так просто, і Генріх переживає декілька невдалих спроб, перш ніж йому дійсно вдається втекти із табору для військовополонених. Дорогою до своєї цілі - Тибету - головного героя чекає багато подій: і розчарування,  і невдачі, і розлуки із друзями, і холод-голод-пограбування, і комічні ситуації непорозуміння із місцевими жителями, і, зрештою, успіх та досягнення своєї мети.

Хоча автор описує все, що з ним траплялося, без художніх прикрас, адже ще на початку зазначає, що не має письменницького досвіду і таланту, та читати його книгу прецікаво! Я повністю занурилася  у світ прекрасної природи, я переживала разом із головним героєм невдалі втечі, планування наступних, вивчення мап і нової мови. Я переживала з ним і спрагу, і мозолі на ногах. Я захоплювалася його витривалістю, адже читаючи книгу, я дізналася, що не кожен із друзів-утікачів міг витримати довжеленні мандрівки пішки, із нагруженими провіантом сумками, маскуючись під місцевих жителів. Дехто просто здався владі і повернувся до табору військовополонених.

За якихось 150 сторінок я настільки полюбила Лхасу, столицю Тибету, прекрасної країни, в яку майже нереально було потрапити європейцеві, милих і дотепних мешканців цього міста, які стали чудовими друзями як Генріхові, так і мені; і так перейнялася долею Тибету, що мені страшенно захотілося дізнатися, яка ж ситуація там зараз і чи можна туди потрапити в якості туриста. Особливо багато вражень принесло мені знайомство із Далай-Ламою, культура тибетців. Доволі скептичний погляд на все це з боку Генріха робив розповідь цікавою, а місцями - справді дотепною. Наприклад, коли Генріх робив фонтан у саду Далай-Лами, йому в розпорядження дали лхаських робітників. Та робота просувалася важкувато, адже як тільки хтось із них викопував із землі хробачка, роботу припиняли, щоб випустити хробачка на волю, адже це міг бути якийсь родич в іншому житті.

Книга читалася із превеликою цікавістю. Незважаючи на війну та політичні перипетії, головному героєві разом із другом Ауфшнайтером вдалося потрапити в Тибет і прожити там багато щасливих років. Тепер я страшенно захопилася ідеєю і собі потрапити туди!

Фільм, на противагу книзі, мені зовсім не сподобався, незважаючи навіть на той факт, що роль головного героя дісталася Бреду Піттові. Характер (та й не тільки) Генріха змінили до невпізнаваності, і персонаж став мені зовсім несимпатичним у порівнянні із тим, яким він мені був, коли я читала книгу. Незбагненним для мене залишиться питання, чому у фільмі Генріх - нацист, коли в книзі до війни він ставиться абсолютно нейтрально. Він любить свободу, йому не має діла до політичної ситуації, а ще - він закоханий у природу, яка його оточує в різні відрізки його мандрівок. От хіба не проникнешся симпатією до чоловіка, який так засумував за домом, що вирішив зробити для своїх друзів справжнє європейське Різдво - з ялинкою, колядками і різними подарунками для лхасців? Та у фільмі якось не дуже хочеться бути на його боці... Отже, фільм Сова не радила б, хоча, звісно, про смаки не сперечаються. Просто у книзі все було для мене таким яскравим і зовсім не таким, як у фільмі.

Вирок Сови: 5 зірочок із 5! Раджу читати усім, хто любить книги про інші культури, подорожі та мандрівки.

четвер, 15 червня 2017 р.

Френсіс Скотт Фіцджеральд: "Загадкова історія Бенджаміна Баттона"




Пам'ятаєте чоловіка, який народився старим? Фільм, де грав Бред Пітт? Один із моїх улюблених фільмів. Так от, сьогодні я, Сова, розповім вам про оповідання, яке випадково потрапило мені до рук - "Загадкову історію Бенджаміна Баттона". Це геніальна історія, на основі якої створили не менш геніальний фільм. Те, як його розвинули до майже трьох годин із оповідання на двадцять сторінок, про яке я вам зараз розповім, мене вразило.

Бенджамін Баттон народився 1860 року в Балтиморі. Його батьки, заможні місіс та містер Роджер Баттон, вирішили, що син народиться не вдома, за традицією, а в клініці. Народившись, Бенджамін у всіх викликав відразу та страх. Ну так, хто ж народжується старезним чуваком? Хто з пелюшок вміє розмовляти? В оповіданні не говориться чомусь про реакцію місіс Баттон на народження первістка, зате детально описано першу зустріч батька і сина.

Що ж може бути не так із його новонародженим сином, думає собі містер Баттон. Навіть лікар, що опікувався всією його родиною багато років, відмовився від нього. І ставиться до Роджера так, ніби той винен у такому "неподобстві". Чому? Медсестри при згадці про новонародженого Бенджаміна ледь не непритомніють і хочуть втекти світ за очі. Чому? Чоловік переживає неймовірний шок, коли бачить в колисці не немовля, а старезного, зморшкуватого дідугана. Спершу він відмовляється вірити, що буркотливий старигань - його новонароджений син. Містер Баттон думає, що це якийсь жахливий жарт, та всі обурливо вишкірюються до нього і вимагають забрати сина з лікарні, бо він шкодить іміджу клініки.

Вагання містера Баттона було недовгим. Він не відмовляється від сина, хоча йому страшенно соромно перед людьми. Він не знає, як бути, адже хто повірить в історію народження людини, яка виглядає старшою за свого батька? Містер Баттон поспішає у крамницю, щоб одягнути свого "малюка". Там йому здається, що продавець бачить його наскрізь і знає його таємницю. Тому він плутається, заїкається і в кінцевому результаті купує... костюм. Саме так!

А далі починається найцікавіше - життя "малого". Його нелюбов гратися з іншими малюками (звісно, йому було з ними нецікаво), до чого його змушував батько, його таємне вивчення енциклопедії, навіть куріння сигар замість пиття молока - все це абсурдно. Та батько ніяк не хотів миритися з тим, що Бенджамін - не немовля.

У тринадцятирічному віці Бенджамін помічає, що починає молодшати, що дуже тішить його батька, і він починає ставитися до сина приязніше. І що більше минає часу, тим краще ставиться до сина містер Баттон. На долю Баттона-молодшого випадає багато пригод - від неприйняття до університету, насмішок оточуючих, до отримання частки батьківської компанії, одруження із коханою Хільдеґардою наперекір думці батьків і суспільства, війни, на якій здобуває безліч нагород, а також прийняття до університету, де він стає феноменом. Лише ніхто не знає, скільки йому років.

Розповідь показує нелегке життя Бенджаміна, яке стає дедалі важчим у ході його молодшання, тоді як його дружина та син стають старшими. На відміну від своїх батьків, які його приймали, дружина та син цураються Бенджаміна. Вони вважають, що він веде себе "непристойно", і їх не переконують жодні аргументи про те, що головний герой не має влади над своїм молодшанням.

Як проведе своє життя Бенджамін, що чекає на нього в кінці його шляху і коли той кінець настане, читайте самі. Оповідання невеличке, тож читається за декілька хвилин. Твір раджу читати усім, кому сподобався фільм, як і тим, хто ще не бачив блискучої екранізації. Оцінки ставити не буду, адже було б несправедливо порівнювати оповідання з романами.

Сова радить: Фільм українською можна подивитись отут.




середу, 14 червня 2017 р.

Айн Ренд: "Атлант розправив плечі"

Книга в оригіналі


Привіт усім! Я, Сова, зізнаюся вам, як же важко мені окреслити книгу, яку я сьогодні дочитала. Вона настільки вражаюча, багатогранна і незвичайна, що я ледве підбираю слова, щоб описати її вам. Що ж, намагатимусь розповісти про неї.

Насамперед хочу зазначити, що мовою оригіналу, себто, англійською було написано одну (дивіться вгорі) товстенну книгу (ну, лише, якщо 1168 сторінок ви назвете по-іншому). І на щастя, на величезне моє щастя, цей роман при перекладі українською було розділено на три книги. І за це я дійсно вдячна агенції, як вони себе називають, "Наш Формат"! Уклінно дякую, інакше нізащо б не взялася за читання.

Отже, роман поділено на три книги, які є його частинами: "Несуперечність", "Або-або", "А є А". Я не приділятиму уваги кожній частині, бо це зайняло б нереальну купу часу, а розповім загалом.

Роман розповідає про те, як виглядало б життя на Землі, а в Америці зокрема, якби люди відмовилися від здатності думати і використовувати свій розум за призначенням. Загалом суспільство ділиться там на три категорії: бізнесменів-промисловців, великих умів країни, що прагнуть розвивати економіку своєї держави, вони орієнтовані на прибуток і розвиток свого бізнесу, на чесну співпрацю зі своїми однодумцями та віру лише у власні сили; зграйку політиканів, які самі ні на що не здатні і за допомогою своїх підступних планів хочуть змусити народ працювати на них, прикриваючись мораллю, яку вони вигадали самі і яка містить такі прогалини, що, мамо, не горюй! Ці так звані друзі у Вашингтоні розкрадають і видоюють країну всіма відомими їм способами, націоналізуючи власність, видаючи директиви, які не становлять жодного сенсу для людей логіки. Ну і третя категорія - це, власне, сіра маса - безвільна і байдужа, приречена на страждання. А все - через відмову послуговуватися єдиним інструментом, який дано людині для виживання - розумом. І знаєте, не така вже й нереальна ця історія. Читаючи її, у мене виникало багато асоціацій із різними існуючими і минулими режимами. Роман відображає сутність історії людської природи. Адже хіба не така політика велася у Радянському Союзі? Змушували народ не думати і кожен боявся висловлювати щось уголос, бо існує так званий "сторож братові своєму", який його контролює.

Також книга показує, що станеться із суспільством, якщо з нього зникнуть розумні люди, Атланти, на яких тримається світ, люди, які здатні мислити. І разом із тим - що станеться з атлантом, коли світ тиснутиме йому на плечі і сили його тримати скінчаться:

— Містере Ріарден, — урочисто і спокійно мовив Франциско, — якби ви побачили Атланта, велетня, який тримає світ на своїх плечах, якби ви побачили, як він стоїть, а по його грудях стікає кров, ноги підкошуються, руки тремтять, проте він із останніх сил продовжує тримати світ, і що більших зусиль докладає, то дужче тисне світ на його плечі, — що б ви порадили йому зробити?
— Я… не знаю… А що… він може зробити? Що б йому сказали ви?
— Випростатися.

У ході роману ми дізнаємося про життя Даґні Таґґарт, виконавчого директора залізниці Таґґарт Трансконтиненталь, про її цілеспрямований характер, про цілі і їх досягнення, про втілення її насміливіших задумів у дійсність, про її силу і волю, але разом з тим і невимовно виразну жіночність і тендітність. Дуже привабливий контраст, тому з її іменем у романі пов'язаний не лише великий розум і хист прокладати залізницю і вміло керувати нею, але й кохання - від першого, ніжного, захоплюючого, всепоглинаючого і скінченого великим розчаруванням до останнього, що має найвищий сенс. Даґні будує залізницю, це - справа її життя, вони пишається плодами своєї праці і прагне більшого. Але їй на шляху стає зграйка політиканів, до яких належить і її брат. Вони починають вставляти палиці в колеса видатних промисловців країни, руйнуючи тим самим їхні заводи, фабрики і таке інше. Тут стається незбагненне: промисловці починають зникати, один за одним, нищачи ті ж таки заводи, фабрики та іншу свою власність, щоб не залишати її людям без розуму, щоб вони не могли більше наживатися на ньому. Всупереч так званому руйнівнику, який, на її думку, забирає людей бізнесу, Даґні не хоче і не може покинути справу свого життя. За свою залізницю вона бореться до кінця. Але чи вдасться Даґні врятувати її? Чи зможе вона знайти і знищити "руйнівника"? Та й чи існує він насправді? Відповіді на ці питання ви дізнаєтеся, прочитавши книгу.

Також ми знайомимося із Генком Ріарденом - людиною, що винайшла ріарден-метал, його бездоганною та разом з тим зневажливою дружиною Ліліан, яка насправді зовсім не кохає і не цінує Генка, і при першій-ліпшій нагоді намагається тиснути на нього почуттям провини за час, присвячений справі життя, а не сім'ї; із матір'ю Генка, яка не стомлюється давити на нього сімейними почуттями і випрошувати у нього роботу для свого молодшого сина і брата Генка - Філіпа і з тим же Філіпом, що за життя не заробив і центу, але таки не соромиться засудити Генка, просторікуючи про його егоїзм і т.д і т.п.

Книга розповідає нам і про Франциско д'Анконію, що колись був світлим розумом і мав велике майбутнє. Але що ж трапилося із ним? Чому він перестав любити свою справу і почав займатися лише тим, що нищив статки, зароблені роками важкої праці.

Тут ще є і Джеймс Таґґарт, брат Даґні, директор успадкованої, але не заробленої залізниці, підступна і мізерна істота, яка й на звання людини не заслуговує, як і зрештою усі його "друзі із Вашингтона". Самі не здатні ні на що, вони відбирають бізнес у промисловців, змушують простих людей працювати за мізерну зарплатню, прикриваючись тим, що у народу є потреби, прикидаючись, наче усі ті директиви і закони - для суспільного блага. Ця зграйка невдах живе у світі, якого не існує, який вони вигадали і в який намагаються вірити, заперечуючи тим самим існування об'єктивної реальності, заперечуючи цим, що А є А, Людина є Людина, покликана до життя, а реальність - реальна. Та на концепції подвійних стандартів далеко не заїдеш. А от що вже з цього вийде - читайте самі.

Червоною ниткою проходить крізь роман фраза "Хто такий Джон Ґолт?". Для когось це просто риторичне, недоцільне запитання, а для когось...

— Міс Таґґарт, — вигукнув він їй услід, — а хто такий Джон Ґолт?
Завмерши на мить над головами натовпу і не відпускаючи металевого поручня, вона відповіла:
— Це всі ми!

У кожного - своя версія того, хто ж такий Джон Ґолт, а їх у людей - безлічі.

— Джон Ґолт — це Прометей, який передумав. Століттями його роздирали грифи, караючи за те, що він подарував людям вогонь. Порвавши ланцюги, він відібрав вогонь. І не поверне його, аж поки люди відкличуть грифів.

Хто такий Джон Ґолт? Чи це просто фраза, що несе в собі щось негативне або не має жодного значення, чи така людина існує насправді? Чи це щось вигадане, чи реальне? Символом чого є Джон Ґолт?

Цю книгу читати нелегко. Ви не прочитаєте її за день чи два, це я вам гарантую, адже в ній насамперед йдеться про складну, та дуже цінну філософію Айн Ренд, яка надає особливого сенсу об'єктивній реальності. Вона оспівує розум. І в ці рядки хочеться вчитуватися знову і знову, щоб осягнути найглибшу істину цих слів.

"Людина — неподільна сутність, цілісна єдність двох атрибутів: матерії та свідомості, тому не може бути розколу між тілом і розумом, між дією і думкою, між життям і переконаннями. Як суддя, нечутливий до суспільної думки, людина не може приносити в жертву своїх переконань бажанням інших, нехай навіть усе людство благає чи погрожує їй. Хоробрість і впевненість — явища, необхідні з практичної точки зору. Хоробрість — практична форма чесного ставлення до життя, до правди. Впевненість — практична форма чесного ставлення до власної свідомості."

Людина не повинна ставати рабом інших, рудиментом для виконування їхніх бажань, не приносити себе в жертву заради когось, вважає авторка. В людей розуму є магічна формула - не жити заради інших і не просити інших жити заради вас. Також дуже цікаві порівняння із Біблією, її інтерпретація в деяких моментах заслуговує особливої уваги.

У творі знаходяться важливі та вартісні думки щодо чесності - перш за все, у людині самій, а також як у політиці, так і в економіці та й у всій структурі країни загалом:

"Людина не повинна брати хабарів за свою згоду не помічати деструкції. Не погоджуйтесь отримувати прибутки, успіх та безпеку ціною застави на ваше право існувати. Таку заставу неможливо виплатити. Що більше ви їм платитимете, то більше вони вимагатимуть. Що більше цінностей ви прагнете здобути, то вразливіші та безпорадніші стаєте. Їхня система — це білий шантаж, створений, щоб вас вимордувати, використовуючи для цього не ваші гріхи, а любов до життя." 

Атлант розправив плечі - це роман про найглибшу сутність існування людини, роман про політику, економіку, філософію, мистецтво, музику; любов і ненависть, велич і мізерність, силу духу і слабкодухість; про людей без мети і сенсу та цілеспрямованих людей, а також про містиків духу та містиків м'язів, про людей із самосвідомістю, впевненістю, про величних і гордих людей. Це роман, над яким надовго задумуєшся і точно не скоро забудеш після прочитання.

"Боріться за цінність вашої особи. Боріться за власну гордість. Боріться за сутність людини: за її суверенний раціональний розум. Боріться, озброєні осяйною впевненістю та абсолютним знанням, що ваша мораль — це Мораль Життя і що ви воюєте за кожне досягнення, цінність, велич, добро, радість, які існують та існували на цій Землі."

Герої роману надихають, змінюють твоє життя і спонукають до дії. Із радістю повідомляю: ця книга на мене вплинула сильно, щось у мені змінилося - мій внутрішній Атлант не просто випростався, а дістав крила.

"Не дозволяйте героєві у ваших душах загинути від туги за нездійсненим життям, на яке він заслуговував. Погляньте на свій шлях і на свою боротьбу. Ви здатні досягнути світу, якого прагнете: він існує, він справжній, він можливий. Цей світ належить вам."

Читайте і надихайтеся!

Вирок Сови - 5 зірочок із 5.

P.S.: За мотивами роману зняли три фільми, які я ще поки не встигла подивитися.







P.P.S.: якось не хочеться, але все-таки не можу не зґанити український переклад. В першій частині що помилок, що слів незрозумілого походження - хоч греблю гати. Але з кожною частиною стає все краще! Тож не все так погано. А те, що такі книги взагалі перекладають українською - вже велике досягнення. Та все-таки хотілося ще б і якості. Сподіваюся, наступні книги з українським перекладом мене не розчарують.

понеділок, 12 червня 2017 р.

Фенні Флеґґ: "Смажені зелені помідори в кафе Зупинка"



Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про книгу Фенні Флеґґ "Смажені зелені помідори в кафе Зупинка". Цей роман мені сподобався, хоча у ньому, на перший погляд, немає нічого аж такого особливого. Та персонажі Фенні Флеґґ викликають настільки велику симпатію, що читання таки затягує тебе, немов у вир. 

Розповідь починається тим, що жіночка середніх років приїжджає разом зі своїм чоловіком у будинок пристарілих "Трояндова тераса", що у Бірмінґемі, провідати його маму, яка не дуже привітно ставиться до невістки. Евелін, наша героїня, надає перевагу залишити чоловіка зі свекрухою наодинці, чекаючи у коридорі та наминаючи шоколадні батончики. Там вона знайомиться зі старенькою 82-річною жіночкою Нінні, яка дуже швидко стає подругою Евелін. Старенька приїхала до Трояндової тераси зі своєю сусідкою місіс Отис і сподівається повернутися додому, як тільки місіс Отис приживеться в будинку пристарілих. Нінні починає розповідати Евелін дивовижні історії свого життя, своєї юності, що проминули у містечку Вісл-Стоп, про кафе, у якому так неперевершено готували смачнючі страви (такі, як смажені зелені помідори, наприклад) міс Рут і компанія. Про Іджі, якій належало це кафе, про Бадді, Великого Джорджа, Ранню Пташку,  Сипсі, Джаспера, Артиса, Смоукі, і зрештою про усіх мешканців Вісл-Стоп, адже майже кожен проводив у кафе більшу частину свого життя. 

Про себе та свою сім'ю Нінні розповідає також. І з її розповідей ми дізнаємося про випробування, які випали на її долю. Та хоч як важко не було, старенька й досі не втратила життєвого ентузіазму та енергії, вона досі не забула про вміння радіти життю. Водночас Нінні розповідає про минуле із ностальгією і скаржиться на те, як усе змінилося. Наприклад, що їжа смакує не так, як колись, а особливо у цьому будинку, де його мешканцям не можна нормально приправленої їжі. Нінні згадує про минуле із теплотою, хоча це були часи Великої Депресії. Життєві історії, сповнені подекуди гіркоти, злиднів, расизму, насильства, герої книги переживають, не втрачаючи віри у добро людської душі, не втрачаючи сил і свого внутрішнього стержня. 


Евелін, яка потерпає від доволі депресивного стану, відчуває симпатію до старенької Нінні, а її історії настільки захоплюють Евелін, що вона кожного разу не може вже дочекатися кінця тижня, щоб відвідати Нінні у Трояндовій терасі. Евелін щоразу приносить Нінні різні смаколики, про які та розповідає, виявляючи бажання з'їсти. Поволі до Евелін повертається віра у себе, цікавість до життя, хоча на момент нашого знайомства з нею Евелін абсолютно втратила орієнтир у житті, вона ніяк не може здолати кризу у стосунках зі своїм чоловіком, який практично лише те і робить, що після роботи дивиться телевізор і дудлить пиво, і якого вона потрохи починає ненавидіти; її діти давно виросли і покинули батьківський дім, а Евелін ніяк не може пояснити собі перепадів власного настрою , надмірного вживання шоколадних батончиків та ще й появи Тованди - жінки, яка в її уяві мститься усім, хто завдавав їй болю чи прикрості. Завдяки Нінні Евелін наважується змінити своє життя. А от що з того вийде, читайте самі :)

Авторка дуже майстерно виписує героїв історій: вони такі яскраві, живі і добросердечні, що мимоволі стають і твоїми друзями. Почуття гумору, гарний виклад та дуже різні персонажі грають на користь книзі.

На книгу існує екранізація 1991 року. Чи тому, що фільм такий старий, чи тому, що сюжет змінено, як це часто буває у фільмах, ця екранізація мені не сподобалася, і я не змогла змусити себе додивитися її до кінця. Та для всіх, кому цікаво подивитися фільм, у кінці допису буде додано трейлер.

Декілька слів щодо перекладу. Читала книгу українською, через що, власне, перехотілося мені вплутуватися в історії із вітчизняним перекладом. Вже перша фраза у книзі викликала у мене жах: Будинок престарілих, замість пристарілих. У це важко повірити, але мене вже ніщо, мабуть, не здивує у перекладах КСД. Та якщо не зважати на погрішності у перекладі, то книга читається легко і швидко, оскільки обсяг її невеликий. Я прочитала її за 2 дні. Історії захопливі, багато персонажів, багато сюжетних ліній, виклад автора цікавий. 

Тим не менше, мій вердикт на сьогодні - 4 зірочки із 5. Мабуть, через надмір депресії у Евелін, а ще інколи ставало страшно, що виробляла Тованда. Та й переклад таки зіграв свою роль, хоч це, мабуть, і не зовсім справедливо...






пʼятницю, 9 червня 2017 р.

Маркус Зузак: "Крадійка книжок"


Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про нещодавно прочитану книгу. Варто сказати, що спочатку я подивилася фільм "Крадійка книжок" і власне тоді дізналася, що він знятий за мотивами роману Маркуса Зузака. З того часу я постійно хотіла придбати цю книгу (оскільки фільм мені страшенно сподобався), аж поки не натрапила на неї у місцевій бібліотеці. Так я її і прочитала.

Книга мені дуже сподобалася. Як це завжди буває, - більше, ніж фільм. Події роману розгортаються у Німеччині перед початком Другої світової. Головною героїнею книги є дев'ятирічна на той час (січень 1939 року) дівчинка Лізель Меммінґер, за життям якої спостерігає неймовірна істота - Пан Смерть. Саме Він і є оповідачем історії життя Лізель і її близьких. Книгу я читала німецькою, тож у мене не було можливості оцінити вітчизняний переклад.

Роман починається із такого собі вступу Пана Смерті (буду його тут так називати, оскільки німецькою смерть - чоловічого роду) із таким собі зверненням до людей: "Ви всі помрете", а також із важливістю кольору неба у смертний час кожної людини. Насправді, каже Пан Смерть, люди помічають колір неба лише на початку та в кінці дня. Хіба ж це не безглуздо? Адже між цими обома відрізками часу небо ще тисячі разів змінює свої барви. Що ж, Пан Смерть розглядає свою справу, як своєрідний бізнес, це його професія, його ремесло - забирати в людей життя. І у цьому процесі він просто вже звик помічати барву неба в той чи інший момент відбирання життя. Та навіть на таку, здавалось би, бездушну істоту, як Пан Смерть, ця професія впливає не дуже добре, м'яко кажучи; втомлює його, і він хотів би піти у відпустку.

Автор настільки майстерно змальовує образ Пана Смерті, який не є людиною, але має, тим не менше, багато людських бажань, наприклад, відпочити на березі моря у чотирьохзірковому готелі чи покататися на лижах. Єдине, що його стримує - це те, що немає кому бідолаху замінити, тож він використовує як відпочинок маневр відволікання за допомою барв і відтінків неба, а також за допомогою спостереження за людьми. Саме так він і познайомився із головною героїнею Лізель, хоча й залишався для неї невидимим. А сталося це у засніженому полі біля залізничної колії, коли Лізель разом із мамою ховала свого маленького братика, який помер у потязі. Власне, якраз по душу хлопчика і прийшов був Пан Смерть у потяг. І залишився, тому що саме у той момент Лізель зацікавила нашого оповідача. Там, у засніженому полі, шокована смертю, свідком якої стала, дівчинка не може повірити, змиритися із жорстокою реальнісю. Там, у снігу, увагу Лізель привертає книга "Посібник гробаря", яку вона викрадає. І з цього починається її кар'єра крадійки книжок. Саме тому Пан Смерть і називає її саме так, а не на ім'я. Вже тут автор показує особливе ставлення дівчинки до книги - не як до якоїсь непотрібної речі (книга валялася у снігу), а як до скарбу.

Поховавши братика у снігу, Лізель разом із мамою їдуть далі - до маленького містечка Мольхінґ (його насправді не існує), яке знаходиться недалеко від Мюнхена, де її чекає прийомна сім'я. Дівчинка потрапляє у будинок на Небесній вулиці, де мешкає її прийомна сім'я. Губерманни - старші люди, які мають досвід із виховання прийомних дітей. Прийомного батька звати Ганс, він високий, статний, працює малярем і грає на акордеоні, ім'я його жінки - Роза, яка схожа на "шафу, на яку накинули зимове пальто". Вона заробляє тим, що пере білизну багатих людей Мольхінґа. Манера розмовляти у Рози вельми специфічна, і має пройти деякий час, перш ніж Лізель звикне до неї. І ще трохи більше часу, щоб почати називати Губерманнів мамою і татом.

Дівчинка важко переживає перший час. Вона не може зрозуміти, чому мама покинула її. Десь всередині вона розуміє, що врятована від долі, яка якимось чином пов'язана із незрозумілим словом "комуніст". Та це її зовсім не тішить.

Дівчинка йде до школи, де виявляється, що вона не вміє читати і писати, через що її садять до маленьких дітей, які тільки починають вчити алфавіт.  Їй дуже соромно за себе. Батьки не можуть їй допомогти, адже самі не дуже грамотні. Та тим не менш, у лютому Лізель починає отримувати опівнічні уроки читання із Гансом, із яким Лізель із самого прибуття на Небесну вулицю одразу знаходить спільну мову. Саме він рятує її від нічних жахіть, у яких вона переживає один і той же момент. Саме він знаходить її скарб, захований під матрасом ліжка, і пропонує вчити її читати. Так щоночі вони розділ за розділом читають "Посібник гробаря". Цей процес - довгий і складний, адже тато не дуже добре вміє читати. Але тим не менше - це початок освіти Лізель.

У цей час Лізель знаходить і друзів, і ворогів. Доводить, що вміє грати у футбол, хоч вона й дівчинка. Саме так вона знаходить собі найкращого друга Руді Штайнера, сусідського хлопчика, який є фанатом Джессі Оуенса, і колись навіть намагався повторити його рекорд. Разом із Руді Лізель переживає багато моментів свого життя, про які я не буду тут розлого писати. Адже що тоді вам читати? ;) Із Руді Лізель проводить багато часу, граючись, а потім, коли війна змінює усіх, - крадучи яблука, потім - овочі. Але й книги.

Приблизно у середині книги з'являється новий персонаж, єврей Макс Ванденбурґ, який змушений переховуватися, щоб врятувати своє життя. Оскільки Ганс Губерманн - проти діючого режиму, але не може про це відкрито сказати, зрозуміло ж, він надає Максові прихисток у своєму підвалі. Так зав'язується ще одна дружба - між Лізель та Максом. Він - той, хто спонукає її до письменницької діяльності, так би мовити. Прохаючи записувати для нього те, що вона бачить надворі. Адже він не може вийти зі свого сховку. Лізель описує йому погоду надворі, колір неба, сонце, все, що бачить. І робить вона це у дуже незвичній манері, як для дитини. Лізель не має права розповідати про Макса нікому, навіть найкращому другові. Їй вдається не проговоритися, хоча інколи вона думає про те, що вона б із радістю поділилася цією таємницею. Коли ситуація стає надто небезпечною, Макс покидає підвал Губерманнів і залишає Лізель у подарунок саморобну книжку із малюнками, зроблену із Гітлерової "Моєї боротьби".

Ситуація із переховуванням Макса стає справжнім випробування для сім'ї. Батьки весь час турбуються про те, як прожити, оскільки і самим ледь є як прогодуватися. У час війни Роза втрачає усіх клієнтів, навіть мера міста і його дружину, яка дозволяла Лізель читати книги із їхньої домашньої бібліотеки. У знак помсти за маму Лізель починає викрадати одна за одною книги із бібліотеки мера. У книгах вона тамує жагу до знань. Що більше Лізель читає, то більше їй хочеться читати далі. Таким чином дівчинка збирає свою колекцію книг.

Пан Смерть розповідає нам історії з життя Лізель: про дружбу, вірність, любов, в тому числі і до книг; про війну, голод, крадіжки, Гітлера, нацистів, гоніння євреїв, про дитинство і дорослішання, про життя і про смерть.

Книга читається легко (щодо мови) і швидко, незважаючи на великий обсяг. Вона поділена на 10 частин, розділи доволі невеликі. Мова - багата на дивовижні і незвичні образи, сповнена подекуди гумору, подекуди іронії, але все ж доброзичливості. Смерть - не злий і жорстокий персонаж. Він і сам каже, що не cтрашний, він - просто підсумок. Читач постійно дивиться на речі під незвичним кутом, крізь призму погляду Пана Смерті. Незвичні описи людей, подій змушують задумуватися над найменшими дрібницями і думати: "А й справді! Так і є". Це те, що мені, мабуть, найбільше сподобалося у цій книзі. Ніде досі подібного оповідача не зустрічала. На жаль, кінцівка книги сумна, але й не варто очікувати від книги про війну хепі-енду, чого я, власне, і не робила. Все ж таки, кінець сумний, але не аж настільки, що я б відмовилася від прочитання, знаючи, що буде у фіналі. Як на мене, кінцівка абсолютно відповідає реаліям того часу. Та незважаючи на такий фінал, книга не залишає на серці тягаря, як буває після прочитання дуже сумних книг.

Із упевненістю можу назвати цю книгу однією із своїх улюблених і з радістю ставлю свій вирок: 5 зірочок із 5.





Загальна кількість переглядів сторінки

Еліс Манро «Забагато щастя»

Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про першу книгу лютого «Забагато щастя» від лауреатки Нобелівської премії Еліс Манро. Чес...