Юрій Винничук «Мальва Ланда»

Книга Юрія Винничука довго стояла на моїй книжковій полиці - запилюжена та наче нікому не потрібна. Я завжди поглядала на неї та чомусь вагалася, чи брати її до рук та починати читати. Постійно траплялося щось цікавіше та захопливіше. 2017-ий був для мене радше розчаруванням в сучасній українській літературі, тому я й відклала знайомство із цим автором на невизначений термін. Та в січні 2018-ого я вирішила брати участь в чудовому челенджі "12 забутих книг", що давно на полицях та все ніяк не прочитані. Тож сьогодні я, Сова, розповім вам про свої враження від фентезійного роману Винничука "Мальва Ланда".

"Мальва Ланда" - роман дуже складний, про нього не скажеш одним словом чи реченням, бо у нього стільки всього! Автор дуже цікаво та оригінально розкриває перед нами фентезійний світ Сміттярки, яка така велика, мов ціла країна. Раз потрапивши на Сміттярку, вже звідти й не виберешся. Адже там такі лабіринти, що не кожен місцевий їх знає. А ще ж на кожному кроці чигають на шукачів пригод різноманітні химерні істоти (часто дуже абсурдні, як-от, наприклад, "дротяний удав", що може напасти та вдушити людину кабелями. Єдиним порятунком від нього може бути тільки читання абсолютно безсенсових та абсурдних новин). Також тут є Море Борщів, в якому плавають варені русалки і безліч не менш химерних місцин.

Головний герой твору Бумблякевич, мушу зізнатися, дещо мене дратував. Він був страшенно безпорадним маминим синочком, хоча йому точно було немало років. Заради того, щоб у мами було за нього спокійне серце (бо ж вона переживала, що він ще не одружився), Бумблякевич вигадав примарну постать Мальви Ланди, із якою він начебто зустрічався (для мами). Одним словом, у реальному світі йому жилося поганенько. Єдиною його пристрастю були книги, заради яких він міг продати чи виміняти все своє майно (що він практично й зробив, коли мама померла). Одного разу Бумблякевич знаходить у знайомого букініста збірку поезій, де авторкою зазначається... так, та сама загадкова Мальва Ланда. Тож йому не лишається нічого іншого, як відправитися на її пошуки. І от які пригоди спіткають нашого головного героя - читайте в книзі.

"Мальва Ланда" загалом сподобалася мені, хоча були, звісно, моменти, які було неприємно  читати. Незважаючи на це, твір - чудовий, сповнений гумору (цим мені дещо нагадав Террі Пратчетта). Що вже казати про бурхливу (а подекуди й занадто бурхливу) уяву автора! Вигадати стільки химерних істот та їхнє призначення - це ще треба вміти. Дуже мені сподобався фентезійний світ Сміттярки, хоча я й намагалася собі уявити його трохи мультяшним, бо подекуди він бував аж надто реальним, надто сміттєвим. Ще у творі можна знайти багато нюансів, що вказують на висміювання автором нашого українського суспільства. Також оригінально автор підняв питання екології і сміття, адже й справді, якщо ми будемо викидувати останнє де-небудь, зможемо й самі створити оту Сміттярку, у лабіринтах якої можна загубитися. І безперечно окреме дякую Винничукові за альтернативні уроки історії (в романі піднімається, наприклад, питання про порятунок поетів Розстріляного Відродження) та поезію. "Мальва Ланда" просякнута вкрай абсурдними та комічними подіями, які, проте, мають своє значення у книзі. І саме ця абсурдність і комічність твору сподобалася мені, мабуть, найбільше, адже часто навіть неприємні сцени були такими абсурдними, що над ними я просто сміялася.

Як на мене, автор хотів донести нам, що гнатися за своєю мрією іноді може означати втрату реальності. І ось ти раптом опиняєшся у реальності. Виявляється, пройшло вже багато років, ти постарів, а мрію так і не наздогнав. Проте і в реальності не можеш жити. Іноді важливо іти за своєю мрією. Ти можеш і не знайти її, але можеш знайти дещо цінніше - себе.

Великим та жирним мінусом роману вважаю цю всю недоречну "сексуальність", хоча подекуди це дійсно нагадувало сцени із якихось порнофільмів, вибачте. Тому твір точно не бажано читати до 18+, а також тим, хто має вкрай вразливу психіку.

А я буду продовжувати своє знайомство із Юрієм Винничуком.

Вирок Сови: 4/5

Ніл Ґейман «Кораліна»

Другою прочитаною за новий рік книгою стала "Кораліна" Ніла Ґеймана. І так, я ж казала, що ще читатиму Ґеймана. Ніскілечки не шкодую, що після такого собі розчарування ("Книга кладовища") взялася за наступну книгу Ґеймана. Такий вибір абсолютно себе виправдав. Тож сьогодні я, Сова, розповім вам про свій захват від історії маленької Кораліни.

Кожен із нас, мабуть, пам'ятає себе непосидючою дитиною, бо навіть найпосидючішим дітям інколи буває нудно вдома. Особливо, якщо немає братів та сестер чи сусідів такого ж віку, з якими можна було би погратися. Особливо, коли канікули, а надворі дощить. І найважливіше - особливо, коли батьки не мають часу, усі книги прочитані, а по телевізорі вже не показують нічого цікавого.

Головною героїнею книги є, як ви вже здогадалися, маленька дівчинка Кораліна, яка нещодавно переїхала зі своїми батьками до нового будинку. І так як батьки її надто зайняті і діла їм до неї нема ("роби, що хочеш, тільки залиш нас у спокої"), Кораліна то проводить час зі старенькими сусідками, то грається надворі. Проте канікули можуть тягнутися вічно, коли тобі нудно, погуляти ти не можеш тощо. Одного дня, після невдалої спроби впросити тата погратися з нею, Кораліна отримує від нього завдання: зробити пізнавальну подорож будинком, порахувати всі вікна та двері. Дівчинка знаходить замкнуті двері, які ведуть в нікуди. Та чи справді в нікуди? Що чекає на Кораліну там та як вона із цього виплутається? Читайте у книзі.

Як на мене, казка вчить цінувати те, що ти маєш, а не гнатися за примарними мріями, бо мрії не завжди здійснюються саме таким чином, яким ми собі це уявляли. Кораліна мріяла про те, щоб батьки приділяли їй більше часу та своєї уваги. А що з того вийшло, дізнаєтеся на сторінках книги.

Історія справді перенесла мене у дитинство, коли в літні канікули було особливо нудно (та ж сама історія: за вікном - дощ, всі мультики в телевізорі передивлені, книги перечитані). Тоді ми любили вигадувати різні страшні історії. З різними моторошними, але захоплюючими деталями. І читаючи "Кораліну", я перенеслася в той безтурботний час. За що дуже вдячна як Нілу Ґейману, так і його Кораліні.

Вирок Сови: 5/5 зірочок.

Ніл Ґейман «Книга кладовища»

Читацький рік 2018 я почала із загадкової та містичної «Книги кладовища» та одночасно зі знайомства з британським письменником Нілом Ґейманом, про творчість якого неодноразово чула від багатьох книголюбів. Тож сьогодні я, Сова, розповім вам про те, чи виявилося воно для мене вдалим.

Однієї тихої жовтневої ночі трапилося дещо жахливе - чоловік на ім'я Джек вбив цілу родину: батьків та маленьку дівчинку. Та як виявилося, був ще хлопчик-немовля, якого чоловік на ім‘я Джек так і не знайшов. І знають, де він, тільки втаємничені  - ті, хто його врятував.

Ніх Оуенс, скорочено від Ніхто, здавалось би, звичайний хлопчик: у нього люблячі батьки, він росте в гармонії з оточуючим його світом, вчиться ходити, говорити, читати-писати. Все, як і інші діти. От тільки його батьки - привиди, а виростає він на кладовищі. А ще у Ніха є особливість - він може бачити духи померлих. Варто сказати, що його дім - не просто кладовище, а дуже-дуже старе, тому і стало заповідною зоною чи національним парком. Тож і живуть тут духи людей, померлих дуже і дуже давно.

Ніх живе щасливо до тієї миті, поки дізнається, що до сім'ї Оуенсів, яка його наразі виховує, у нього була інша, жива сім'я, яку було жорстоко вбито. Та Ніх знає про чоловіка, що скоїв цей злочин, лише одне - його звати Джек. Але це не заважає йому присягнутися собі, що він помститься за свою сім'ю, хоч він її й не пам‘ятає.

Проходить багато років, та чоловік на ім‘я Джек все ще полює за маленьким хлопчиком. Чи знайде Джек Ніха? Чи зможе Ніх помститися? Що взагалі відбуватиметься у житті хлопця - читайте у книзі.

Що ж до моїх вражень, то для мене книга виявилася цікавою, проте я очікувала від неї набагато більшого, чого, на жаль, не отримала. Що ж мені не сподобалося?

По-перше, я чомусь очікувала, що книга буде орієнтованою як на дитячого, так і на дорослого читача. Але книга мені видалася аж занадто дитячою, навіть дещо наївною. За розгортанням сюжету вона мені навіть нагадала книгу «Джордж і таємний ключ до всесвіту», хоча «Джордж...» мені таки більше сподобався, ніж «Книга кладовища».

По-друге, такого настільки затягнутого сюжету я вже давно не зустрічала. Ти все чекаєш і чекаєш, коли нарешті сюжет захопить тебе, затягне у свій вир і не відпускатиме, а він лише мляво рухається навколо тебе, ніяк тебе не зачіпаючи.

По-третє, велика кількість неправдоподібних сцен. Хоч це і фентезі, я вважаю, що воно хороше лише тоді, коли ти можеш повністю повірити в цей світ і цю історію. Тут Нілу Ґейману не вдалося мене переконати. Хоч я й воліла б, аби було інакше.

По-четверте, розв'язка книги. Якось все надто легко та наївно, ніби автор просто вже стомився вигадувати щось цікавіше та захопливіше.

Проте, незважаючи на всі недоліки, я впевнена, що ця книга сподобається багатьом дітям та підліткам, адже там немало цікавого про зростання та життя дітей та підлітків, про пошуки себе, про самовизначення, стосунки дітей і батьків, дружбу - між дітьми і дорослими, дітьми між собою і, звісно ж, про незвичайне та трохи магічне, а також дещо моторошне. Для мене ця книга виявилася казкою для дітей із добрим закінченням.

Вирок Сови: 3,5/5.

Е.М. Форстер «Машина зупиняється»

Останньою книгою, прочитаною мною у 2017-ому році, стала "Машина зупиняється" Едварда Морґана Форстера. Вона справді дуже маленька, проте невимовно цікаво написана.

Якщо ви ще не знайомі з цією класикою, то дуже раджу виправити це. Адже твір справді вартий вашої уваги. Коли я дізналася, що він був написаний 100 років тому, була трішки шокованою, тому що... Це ніби як пророцтво! 

Стисло, проте стильно і сильно написано. Про сюжет важко говорити без спойлерів, адже твір дуже маленький. Просто скажу, що автор розповів нам про таку суперкруту машину, завдяки якій можна спілкуватися на відстані. І не лише це. Людині практично нічого не потрібно робити. Ну а назва книги говорить сама за себе. Тож ще щось про сюжет зайве казати. 

Чесно кажучи, читаючи книгу, я абсолютно не помічала, що вона написана так давно (точніше, 1909 року). Ми дізнаємося про такі явища, як сучасний інтернет, відеоконференції тощо. Читалася книга дуже легко і захопливо. А взагалі написано класно і цікаво.  Раджу познайомитися. Воно того варте.

Вирок Сови: 4/5.

Фредрік Бакман «Брітт-Марі була тут»

Так, ну не могла стриматися, аби не прочитати у 2017-ому ще одну книгу мого вже улюбленого Фредріка Бакмана. І, як завжди, роман мене анітрохи не розчарував. Навпаки - я полюбила творчість письменника ще більше. Тепер і "Брітт-Марі була тут" стала однією з моїх улюблених книг, на другому місці після "Чоловік на ім'я Уве".

Із жіночкою, яка постійно на щось скаржиться і придирається до всіх сусідів, що "у нашому будинку так не робиться/так не прийнято/ми ж не варвари", ми знайомимося у книзі "Моя бабуся просить їй вибачити". Саме тому я й схотіла одразу після бабусі читати про Брітт-Марі, але поки дочекалася вільного екземпляру в бібліотеці, встигла прочитати ще й "Все, що мій маленький син має знати про світ". 

Мені було дуже цікаво, які пригоди чекатимуть на Брітт-Марі, адже із "Бабусі..." ми дізнаємося, що вона кардинально змінить своє життя. А вже як саме - можна дізнатися із роману "Брітт-Марі була тут". Це надзвичайно жива, зворушлива та прониклива історія про жінку, яка більшу частину свого життя присвятила чоловікові та домогосподарству. Вона так звикла до прибирання, що під час поїздок із чоловіком навіть у готелях не могла від цього утриматися. І ось жінка, яка більшу частину свого життя майже не працювала, опиняється у Богом забутому районі міста, де час, здається, зупинився, а життя перестало вирувати. Що чекатиме там Брітт-Марі, якій нелегко налагодити контакт із оточуючими? Ооо, читайте - все дізнаєтеся! Ця книга вам точно сподобається! 

Мені тут сподобалося абсолютно все: у стиль автора я вже давно закохана, бо дуже ціную почуття гумору у книгах, позитивне ставлення автора до головної героїні (як і у всіх його книгах). Бакман створює героїв книг такими, що ми просто не можемо не симпатизувати їм. Та насамперед мені сподобалася щирість розповіді, а також людяність усієї історії. Хто б нас не оточував, де б ми не були та що не робили, за будь-яких умов важливо залишатися Людьми. У кожного з персонажів книги свої проблеми (і то не по-дитячому серйозні), проте всі вони - чудові, сильні духом, хоробрі серцем та добрі душею. А ще, звісно, Брітт-Марі і її чудодійне перетворення. Вона багато чого вчиться наново, але найголовніше - це відкрити СЕБЕ, насолоджуватися життям і зрозуміти, що вона - не частина чоловіка чи дому, а сама по собі безцінна окрема людина зі своїми бажаннями, амбіціями та уміннями. Борґ відкрив Брітт-Марі заново і показав їй, що вона може не лише прибирати, але й бути, наприклад,... тренером футбольної команди :) 

Вирок Сови: 5/5.

Катя Петровська «Мабуть, Естер»

Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про історичну книгу, прочитану в грудні та мої враження від неї.

Мабуть, щонайперше потрібні відмітити, що "Мабуть, Естер", написана німецькою мовою, належить перу українки Катерини Петровської. З 1999 року авторка проживає в Берліні, тому й позиціонується як німецькомовна письменниця українського походження. Мені цікаво, чи стала би книга бестселером, якби була видана в Україні, тому що в Німеччині вона ним стала (можливо, саме тому, що там піднімається тема винищування євреїв), а сама авторка у 2013 році отримала премію Інґеборґ Бахман. 

По-друге, важливо взяти до уваги, що "Мабуть, Естер" - книга історична. У 2010 році Петровська отримала стипендію для досліджень, аби написати книгу. Тож Катя добряче покопалася в архівах. Проте якщо ви мене спитаєте, книга зовсім не нагадує якусь нудну історичну писанину. Тому що тут вам не лише сухий виклад фактів, але й багато чого особистого. Наприклад, роздумів на тему війни, переслідування євреїв, історії. Це дослідження, ці розкопки минулого її предків - це разом з тим і пошуки себе і довгий шлях до самоідентифікації та розуміння себе, це й біль від усвідомлення, що не кожен із родичів був доброю людиною з хорошими намірами, і прийняття минулого таким, яким воно було. Бо ж його, як не крути, не змінити.

"Мабуть, Естер" складається із багатьох уривків як про минуле та загиблих і не тільки родичів-євреїв, так і про сучасність та пошуки Каті слідів своїх предків у різних країнах, копання в архівах і довгий-довгий шлях від пошуків інформації до написання книги. Тут є і захоплення процесом, і розчарування від того, що і кого не вдалося розшукати. Це й зізнання авторки, що вона хотіла би подати історію своєї сім'ї тільки із позитивного боку, проте викопана правда частково виявилася не вартою того, аби можна було пишатися нею. Та найбільше, що мене вразило у "Мабуть, Естер" - це частина про Бабин Яр.

Що ж до мінусів книги, іноді мені просто було забагато інформації, забагато імен, забагато родинних зв'язків, і я губилася в цьому всьому. Губилася ще й тому, що уривки перескакують то з минулого в теперішнє, то навпаки. Проте це й додавало книзі динамічності. Вона читається легко, швидко і, що найголовніше, цікаво. Тож дуже раджу ознайомитися з "Мабуть, Естер".

Вирок Сови: 4/5 зірочок.