Привіт усім! Давайте познайомимося. Мене звати Сова, і я охоче ділюся із вами своїми враженнями від прочитаних книг різними мовами і їхніх можливих екранізацій. Є таке чудове німецьке місто Гамбург, де я, Сова, живу, читаю і пишу відгуки. Заходьте в гості - поговоримо про книги :)
Ще не минуло й двох днів, як я, наче велетенська книжкова акула, жадібно проковтнула чергову книгу - бестселер The New York Times 2015. Ще не згас екран мого kindle, на якому зображена зворотня сторона обкладинки книги, ще гарячі та свіжі враження від прочитаного. Тому, мої любі, я, Сова, не чекатиму, а негайно поділюся ними із вами.
У лісі-лісі темному... Є в цьому реченні щось загрозливе та моторошне. І хто полюбляє лоскотання нервів, тому я залюбки пораджу прочитати цю книгу.
Нора - письменниця і їй 26. Вона живе в Лондоні та веде самотнє життя. Та все-таки воно у неї злагоджене та організоване, наскільки може бути таким життя у письменника. Проте одного дня їй надходить імейл із запрошенням на дівич-вечірку її колись найкращої подруги Клер.Клер? Тієї Клер, із якою Нора дружила ще у школі. Клер виходить заміж? Але за кого? Звісно, Нора вагається, адже навіщо комусь (тобто, якійсь дівчині, що називає себе Фло) запрошувати Нору на цю вечірку? Та ще й на всі вихідні? Все ж таки, не бачилися вони з Клер аж 10 років! Та серед запрошених є й інша колишня подруга Нори - Ніна, яка й домагається від дівчини обіцянки, що підуть вони лише удвох. Натомість майже всі інші запрошені відмовляються і загалом лишається лише шестеро людей. Дороги назад немає.
Купа веселощів гарантується Фло, дружкою Клер, оскільки вечірка пройде у скляному будинку її тітки, який знаходиться у темному-темному лісі. Листопад, білий сніг, важкі крона дерев і скляні стіни будинку, які змушують почуватися, ніби ти на сцені, а за тобою спостерігає своїми чорними очима темрява. Темрява, яка огортає тебе чорним простирадлом. А коли отямлюєшся - скоїлося щось жахливе. Але що? Хто докопається до правди? Які жахливі таємниці ховаються у минулому і що трапилося із вихідними, які обіцяли бути такими класними? Про все це читайте у книзі.
Майстерно, загрозливо, затягуючи у полон темного лісу та у вир подій, що там відбуваються, авторка розгортає перед тобою настільки живий і своєрідний світ, що ти просто не можеш від нього відірватися. Якби не останні 20-30 сторінок, які не дозволили мені оцінити книгу на 5 зірочок, я б уважала книгу майже шедевральною. Все так насичено-напружено закручувалося, а розкрутити мені особисто вдалося дуже швидко, чим я трохи розчарована. Ще ця книга мені перекликалася із "Дівчина у потязі" Поли Гоукінз (втрата пам'яті і те саме питання, що задавали собі головні героїні "Що я зробила?", підозрювання себе) та "Ми були брехунами" Емілі Локгарт (від'єднана від світу ділянка, на якій трапилося щось жахливе, щоб згадати - треба повернутися туди). Але як на дебют, то книга дуже і дуже непогана. Зустрівшись віч-на-віч із минулим, впевнена у собі письменниця Леонора перетворюється на заїку Лі, якою була у школі, і наново переживає всі давно забуті страждання. Натомість як Клер не змінюється зовсім.
Окреме слово щодо перекладу. Дякую Оксані Дятел, яка постаралася і якій таки вдалося зробити переклад настільки чудовим, що я отримувала від нього таку насолоду, якої вже давно не відчувала в українських перекладах. На жаль... Хоча тим ціннішими стають якісні переклади!
Обкладинку видавництво "Наш Формат" зробило, як на мій смак, набагато вдалішу, ніж в оригіналі. Побачивши оригінальну - зрозуміла, що я точно не взяла б цю книгу до рук, принаймні, не придбала б для себе, а то й просто не звернула б на неї належної уваги. А так - читання принесло море задоволення, хоч я й не залишилися до кінця щасливою (через те, що розгадала загадку).
Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про надзвичайно важливу та цінну книгу Тараса Березовця.
Спершу мушу сказати, що я давно вже перестала цікавитися політикою в Україні. А сталося це саме після трагічних для історії нашої країни подій. Між іншим, і після анексії Криму та розв'язання війни між Україною та Росією. Тоді анексія викликала в мені бурю емоцій - від обурення до нерозуміння кримчан, які якось не сильно проти тієї анексії виступали, принаймні таке враження складалося із відстані. Тільки з книги я дізнаюся, як професійно займалися російські агресори дезінформацією і приховуванням правди від усього світу, переслідуючи не тільки українських, а й закордонних журналістів, які намагалися докопатися до неї. Також я дізнаюся про вдало сплановану та проведену пропагандистську кампанію Кремля, яка була звернена на промивання мізків. Детільніше про це можна дізнатися у книзі "Анексія: Острів Крим. Хроніки "гібридної війни".
Тарас Березовець - український журналіст та політтехнолог, вихідець із Криму. Я ніколи про нього не чула. Та й про цю книгу також. Але якось, шукаючи, що б почитати, я знайшла її у списку найпопулярніших книг 2016 року в Україні. Тож натрапила на неї абсолютно випадково, але вже з перших сторінок вона мене зацікавила. Та мушу вас попередити: це не художня література. Там немає жодних ліричних відступів чи чогось такого. І зрозуміло, це не зовсім література на літо. Та я не змогла її не прочитати.
Спершу автор розповідає нам трохи про історію півострова. Особисто для мене було дуже цікаво дізнатися, які народності жили в різні десятиліття, століття і так далі у Криму, хто намагався його завоювати і таке інше. Автор розповідає, яку стратегічну роль відігравав півострів у світовій історії і чому він взагалі був і виявився таким важливим для Росії. Тоді Тарас Березовець аналізує події, що в кінцевому результаті ведуть до анексії Криму Росією і так званої "гібридної війни", детально розписуючи події кожного дня з 23 лютого 2014 року, коли почали з'являтися "зелені чоловічки" і до 18 березня 2014 року, коли анексія Криму стала незворотною. Ми можемо побачити, хоч ми і так це знаємо, весь жах російської агресії, висловлений у коментарях жертв та очевидців цієї агресії, а подекуди - беземоційно подані автором як факти, підсилені різними документами. Також книга всіяна і коментарями журналістів, політиків, українських військових тощо. По порядку ми прослідковуємо хронологію подій і можемо вибудувати для себе логічний ланцюжок всіх обставин, які передували анексії. Звичайно, дуже гірко було читати про зради багатьох українських військових у Криму. А знущання із українських дівчат-журналісток російськими силовиками на півострові взагалі вразило мене просто до сліз. Цей агресивний жах важко собі навіть уявити... Натомість, безперечно, захоплює мужність тих офіцерів, які до останнього "трималися присяги на вірність народові України".
Виявляється, світ давно вже підозрював чи навіть знав про плани путіна щодо Криму, було багато точних політпрогнозів на цю тему, але з якоїсь незбагненної причини ніхто ними не переймався і серйозно про це не задумувався. Серце кров'ю обливається, коли читаєш про стан української армії на момент вторгнення російських військ (мало того, що ядерну зброю віддали, чим колись неймовірно пишалися. А для чого? Щоб лишитися беззахисними перед ворогом?). Незрозумілою й досі лишається реакція тодішньої тимчасової української верхівки влади, яка вчасно не зреагувала, бо просто не знала, як реагувати і не сприймала всерйоз дій агресора... Багато чого дивує, шокує й обурює у цій неймовірно цінній книзі, яка вміщує в собі таку важливу та болючу частину нашої історії. І залишає по собі багато запитань. Наприклад, чому не переназначили когось іншого на посаду в.о. міністра оборони України, яку на той важливий час обіймав неадекватний Ігор Тенюх?
Насправді я завжди вважала, що читати книги з історії - це нецікаво і навіщо взагалі це робити. Але недарма кажуть, що для тих, хто не знає історії, вона повторюється. Я й сама не знала, що анексію Криму планували ще з 1990 року, тому ця вся спецоперація пройшла так успішно і все виглядало так "професійно" - спеціально підготовлені люди, зброя, залякування, погрози членам сімей українських військових, психологічний тиск.
Ця книга беззаперечно важлива до прочитання кожному українцеві, який займав під час анексії Криму ту чи іншу позицію. Прочитавши її, ми розуміємо, що потрібно змінюватися самим, щоб отримати у нашій країні гідний уряд і президента. Тому що структура держави є невід'ємною складовою нашого національного "Я". Тож якісь зміни починаються з кожного окремого громадянина. І Революція гідності, і анексія українського Криму повинні дати нам зрозуміти, що українці повинні будувати свою країну самі так, щоб не повторилося більше таких жахливих подій, щоб усі жертви і смерті патріотів не були марними. Україна мала бути готовою до всього 2014 року. Але, на жаль... Янукович понаставляв своїх пішаків повсюди і мене досі не полишає питання, де вони всі зараз. Невже вони всі повтікали? Якось не віриться. Чи так само ті пішаки, яких наслали в Україну з Росії? І хтозна, може, вони й далі щось замислюють. Сподіваюся, що ці мої страхи безпідставні.
Читаючи книгу, ти ніби дивишся документальний фільм - сповнений жорстокості і жаху, та все ж не в силах від нього відірватися...
"Анексія: Острів Крим. Хроніки "гібридної війни" просто необхідно перекласти як мінімум усіма мовами Великої двадцятки. Я впевнена, ця книга може стати світовим бестселером і відкрити очі тим, хто був ізольований від правди російськими силовиками і російською дезінформацією.
"Ця книга присвячена подвигу росіянина Сергія Кокуріна, українця Станіслава Карачевського та кримського татарина Решата Аметова, які віддали своє життя за Крим і Україну, коли їй було зле. Наше спільне завдання - закарбувати їхні імена у своїй пам'яті. Адже майбутні покоління пам'ятатимуть саме їх, а не зрадників, які у важкий час продали найбільшу цінність у житті, розмінявши Батьківщину, присягу й свободу на нікчемне золото ворогів України" - говориться в післямові. Насправді Тарас Березовець впорався із завданням висвітлити події того періоду на відмінно, хоч можна уявити, як нелегко це йому давалося, будучи уродженцем Криму...
"Спочатку просто потрапила в красивий пахучий степ. Високе небо, ніжне, трохи запекуче сонце, цвіркуни у траві, жайвір у небі, і запах степу такий, що аж небеса зачаровує. Впиваєшся тим ароматом, і нікуди йти звідси не хочеться, так би сидів, дихав та насолоджувався".
Ох, що зробила зі мною та моєю уявою Дара Корній! Я й подумати не могла, що ця книга мені так сильно сподобається - не чекала ж від неї нічого особливого, хоча вона хвалена-перехвалена. До рук мені вона потрапила абсолютно випадково (хоча знаємо: випадковостей не буває), тож я вирішила, що треба прочитати, тому що вона необ'ємна і впораюся я з нею за декілька днів. Так і сталося.
"Зворотний бік світла" - це неймовірно поетичні описи природи і тих прекрасних, диких, свавільних світів та їх мешканців, витворених авторкою; це прадавні слов'янські боги і ритуали; це неймовірно захоплюючий сюжет із безліччю історій різних світів; це щось таке соковите, смачне і пахуче, і разом з тим - дуже рідне. Так, саме таким має бути українське фентезі (якщо забрати звідти деякі недоліки), саме в таку сторону воно має рухатися. Авторці вдалося полонити мене красою свого твору і затягнути у вир описаних у ньому подій. Картини в моїй голові були настільки чіткими і ясравими, що дуже захотілося, щоб за романом зняли фільм, а ще краще - серіал. Вже в перший день я зовсім не могла відірватися від книги, так у неї поринула! І це тривало доти, поки я її не дочитала :)
Прекрасний Яроворот, де сонце ніколи не сідає і нема темряви, яку мешканці бояться називати навіть тим словом і кажуть "зворотний бік світла". У Яровороті мирно співмешкають смертні із безсмертними, і саме там проводять свою вічність прекрасна безсмертні світла Птаха та її коханий Стриб, колишній Стрибог, що перейшов із темряви на бік світла. Жили вони у відносній гармонії, поки на світ не з'явилася нова безсмертна, а такого не траплялося вже тисячоліття. Хто вона і як її знайти? І яке відношення вона має до Птахи та Стриба? Стане вона на бік світла чи темряви - вирішувати тільки їй, та це все одно не перешкоджає темним і світлим боротися за неї.
Це не просто якийсь підлітковий роман, його страшенно цікаво читати і дорослим, бо написаний він досить складно, з філософською ноткою і розумно. І таке враження, що авторка має те старовинне таємне знання, не хоче ним ділитися, а лише розкриває нам малесеньку частиночку того, що знає.
"Світобудова, або Чотирибокий Світовид, як ми кажемо, доволі складна річ. Так - планети, всесвіти, галактики, цілі зоряні системи, тіла та антитіла, які пояснює наука вашого світу, - то лишень крихітне зернятко від знання великих, від того знання, до якого тобі дозволять доторкнутися. Всі ці планети і зорі нічого не варті без духу, тобто, як ви кажете, без енергії, енергії Творця. Межа між реальним і нереальним насправді доволі хистка, як і між минулим, майбутнім та сучасним. Коли розігнатися до швидкості світла, а потім піти ще й далі, навіть думкою, відкриваються інші виміри, відкривається те, що заховане за рамками, за межами людського розуміння".
Все це прекрасно, але є одне але. А, можливо, й декілька. Звичайно, творіння не ідеальне чи шедевральне (хоча й доволі близьке до цього), і є до чого придертися. Найбільше мені не сподобався молодіжний сленг Мальви, головної сімнадцятирічної героїні, яка мешкає у Львові, - щось середнє між русизмами і західняцьким діалектом, що виглядало абсолютно негармонійно. На початку було смішно, та потім почало дратувати. Коли зустрічаєш в одному абзаці "тупа правал" і "холєра ясна" чи щось типу того, то відчуваєш сильний дисонанс. Добре, я ще можу повірити, що сучасні українські підлітки можуть сказати перше, але друге - ні, вибачте. Я сама із Львівської області і "холєра ясна" говорять там лише бабусі, а для підлітків така мова ніколи не була в моді. Тому - це мінус. Хотілось би якогось більш українського сленгу, який був би більш наближеним до реальності.
Другим мінусом, як на мене, є незрозуміла акцентуація подій у творі. Начебто дівчина Мальва була головною героїнею, але про неї говорилося насправді дуже мало - більше про Птаху і Стриба, ще - про історії з різних світів. Незрозуміло мені було, наприклад, навіщо було розповідати ту історію про печеру, якщо вона в подальшому взагалі неважлива (хоча, може, я помиляюся і в наступних книгах вона буде важливою). Мені хотілося, щоб книга була трошки довшою і про Мальву йшлося трохи більше, і щоб було більше динаміки. Але то вже забаганки примхливого читача.
Та, незважаючи на недоліки, я, безперечно, читатиму продовження. Мене захопив сюжет, і я з радістю порину у світ, вигаданий Дарою Корній. Сподіваюся, подальші книги залишать такі ж, а то і кращі, відгуки.
Вирок Сови: 4/5 зірочок.
P.S.: за фото дякую неперевершеному естету - Alex Mekhovov.
А почалося все з того, що кудись запропастився Джорджів кабанчик Фредді :) І звісно, треба було його знайти, поки він не наробив гармидеру на грядках, бо тоді були би хлопцеві непереливки від батьків, які на тих грядках вирощували овочі (хай живе здорове харчування!). І якось так мені цей початок нагадав моє дитинство, що я із задоволенням почала читати далі. Скажу я вам, мені тааааак сподобалось читати дитячі книги, що я подумала: Чого ж я не робила цього раніше? Це ж так класно!
Головний герой історії Джордж має багато клопотів, бо його батьки ведуть здоровий спосіб життя: мама завжди готує якусь гидоту з домашніх продуктів, тато проводить мітинги з порятунку планети, у них не те що комп'ютера, навіть телефону немає, а в школі його дражнять Джорджиком-Коржиком (тому що мама дає йому до школи на обід домашні коржики). А ще його переслідує зграйка розбишак з його класу - Рінґо і компанія. Та коли хлопець йде на пошуки підсвинка до сусіднього будинку, що заріс бур'янами, його життя вмить змінюється з нудного на сповнене неймовірними пригодами. Джордж знайомиться зі своїми новими сусідами Еріком та його донечкою Енні, непосидючою дівчинкою, яка любить вигадувати про себе різні історії (бо так же цікавіше!), ну і звісно ж, із найпотужнішим комп'ютером у світі (як він сам себе називає) Космосом, який відчиняє портал у відкритий космос. Справа в тому, що батько Енні Ерік - науковець, що досліджує космічний простір, сподіваючись знайти планету, яка була б схожою на Землю. Та не тільки він шукає таку планету. Виявляється, що й професор Грем Віздок, який працює у Джорджевій школі і якого діти називають Гвіздок, також займається такими пошуками. Тільки у нього, на відміну від Еріка, немає гарних намірів. Джордж потрапить у космос, побачить дива Всесвіту, переживе надзвичайно небезпечні пригоди, а також візьме участь у науковому конкурсі. Та справжні пригоди починаються тоді, коли підступний Гвіздок викрадає Космоса (комп'ютер, що вміє говорити), а Ерік застрягає у чорній дірі, і лише Джордж знає, як врятувати тата Енні.
Ця книга - неймовірний колодязь знань для юних любителів пригод і космосу, тому що ми дізнаємося дуууже багато про нашу сонячну систему і планети у ній, а також багато чого цікавого (і нового навіть для дорослих) про зірки, чорні діри і новітні теорії, як от випромінювання Гокінґа, про яке я й сама не знала (хоча читаючи, згадала фільм "Інтерстеллар", в якому цю теорію було, мабуть, застосовано). Ну і звичайно, про фізику загалом, яка і є тим таємним ключем до Всесвіту (тсссс! нікому не кажіть! і вчіть фізику!).
Для дорослих читачів прізвище авторів може бути знайомим і... так воно і є, це той самий Стівен Гокінґ, що написав книгу "Коротка історія часу" (яку я, до речі, ще так і не дочитала), - знаменитий фізик-теоретик, що зробив не одне відкриття. Люсі Гокінґ - його донька і насправді я, читаючи цю книгу, весь час думала, що написав її Стівен Гокінґ разом зі своєю донькою, якій десь стільки років, скільки Енні, Джорджевій подрузі (мабуть, таке уявлення зумовлене фільмом про Гокінґа "Теорія всього", де його діти були такими малими). Та коли я дізналася, скільки насправді років "донечці" видатного фізика, я лишилася дещо розчарованою. Тоді я подумала, що сюжет можна було зробити більш пригодницьким, бо розв'язка вийшла дуже швидкою, але то вже говорить в мені вибагливий дорослий. Натомість дітям сподобається ця книга дуже сильно, я впевнена. Адже попри дуууже гарні ілюстрації у книзі є ще багато кольорових фотографій із космічних архівів.
Якби я була дитиною, я була б у захопленні отримати таку книгу в подарунок. Дуже гарне оформлення та історія, що має продовження ("Джордж і скарби космосу", "Джордж і Великий Вибух"), обов'язково сподобаються юним читачам чи слухачам :)
P.S.: книгу читала українською і насолоджувалася чудовим перекладом! :)
А вирок Сови (хоча це, звісно, важко - дорослому оцінювати дитячу літературу) - 4,5/5 зірочок.
Якщо ви ще не знайомі із шведським письменником Фредріком Бакманом, я настійливо пораджу вам неодмінно познайомитися з його творчістю, а особливо із першим романом автора, який став світовим бестселлером, - "Друге життя Уве" (принаймні такий переклад екранізації цього роману на українську. З оригіналу ж назва роману перекладається як "Чоловік на ім'я Уве"). Цей роман, безперечно, займе на моїй книжковій полиці почесне місце, так як став після прочитання одним із моїх улюблених. Також одразу захотілося прочитати й інші твори Бакмана, що я неодмінно зроблю! А сьогодні я, Сова, хочу поділитися своїми враженнями про книгу "Друге життя Уве".
Уве - надзвичайно прикрий сусід. Мабуть, у кожного був чи є такий. А якщо ні - то у вас ще все попереду :) Щоранку Уве прокидається о 6:30, щоб о 6:45 розпочати свою ранкову прогулянку із прискіпливого огляду території, що прилягає до його і сусідських будинків. Щоранку в нього один і той же маршрут, який роками не змінювався (хтось же мусить наглядати за порядком!). Уве збирає недопалки, записує у блокнотик номери машин, що перестояли на парковці, щоб потім подзвонити у відповідну службу і "здати" бідолах, перевіряє свою комору, після чого три рази смикає за клямку, щоб пересвідчитися, чи добре замкнені двері, і ганяється за машинами, які ігнорують знак (який він сам і поставив), що забороняє рух у житловому комплексі (ага, на парковці потрібно зупинятися!).
Чоловік постійно бурчить і може здатися, що він глибоко ненавидить усе людство. Та насправді... Насправді у нього дуже велике і добре серце. Просто воно сповнене смутку. Проте коли по сусідству із чоловіком поселяється молода сім'я із двома дітьми і батько сімейства випадково заїжджає у поштовий ящик старого, паркуючись назад, життя Уве докорінно змінюється. Відтепер він буде вчити Дурня (так, Уве щедрий на роздачу прізвиськ усім своїм сусідам і саме таке прізвисько він дав Патрику, який так невдало запаркувався) паркуватися назад, Іноземку водити (що??? у тебе немає водійських прав???), тому що сімейству необхідний хоча б один здоровий водій (якщо таким можна назвати вагітну жінку), коли чоловік ламає собі ногу та руку, впавши із драбини, яку позичив у нашого головного героя, щоб відчинити вікно. Ще Уве доведеться скуштувати іранських страв, прихистити кота, купити комп'ютер, познайомитися із "голубим", навчити хлопця лагодити велосипед, няньчити дітей і багато-багато чого іншого. І все це - під невід'ємний супровід геніального почуття гумору автора :)
"Друге життя Уве" - це надзвичайно дотепна, мила та тепла книга про зворушливі дружбу, любов та кохання, про сенс життя та радість від нього, про самотність, порядок, законослухняність та вірність. Але в першу чергу, ця книга - про людяність.
Із кожною сторінкою головний герой мені подобався все більше й більше і, дочитавши майже до кінця, я була певна, що хотіла би мати такого сусіда, як Уве :) Я переконана, що він не зможе вам не сподобатися і ви полюбите його так само, як і я. Ця книга - одна із небагатьох, які мені захочеться перечитати знову і знову. Вона така світла і добра, що просто неможливо і собі не захотіти стати добрішим, ну, хоча би трошечки добрішим. Роман залишив у моєму серці світлий слід і я впевнена, що ще не раз проводитиму час в товаристві Уве & Co. :)
Роман я читала німецькою, як ви можете зрозуміти із фото, оскільки українського перекладу я ще, на жаль, не знайшла та й, наскільки я знаю, його ще не написали :) А російською читати не хотілося. Тож дуже сподіваюся, що роман перекладуть українською!
Спочатку я читала великий примірник із бібліотеки (фото вгорі), але так як роман мені надзвичайно сильно сподобався, я придбала собі примірничок німецькою у кишеньковому форматі, яким не можу натішитися. Справа в тому, що книжкова полиця у мене невелика, а книг - набагато більше, ніж на ній поміщається. Тому такі чудові та милі кишенькові примірнички дуже припали мені до душі. По-перше, вони займають мало місця і їх страшенно зручно брати із собою в різні подорожі (перевірено на власному досвіді), по-друге, у них тверда палітурка (до того ж, неймовірно гарна!, бо переливається на світлі) і... там є закладка!!!! Насправді закладок мені дуже не вистачає і чомусь я ніяк не потраплю у книжковий магазин, щоб її собі придбати. Тому частенько доводиться запам'ятовувати сторінку, на якій я закінчила читати (бо загинати кутики - це гріх!). Та якщо книг декілька, то із запам'ятовуванням проблеми :) А якщо я дійшла до якоїсь такої сторінки, щодо якої впевнена: нізащо не згадаю цю цифру пізніше, то закладаю просто якимсь папірцем, що трапляється під руку. Але мені це не дуже подобається. Тому я дуже ціную книги, в яких вже є такі зручні закладки, як на фото. Єдиним мінусом кишенькового формату є те, що шрифт там малуватий, та насправді мені було зручно читати. І вийшла отака собі незапланована реклама видавництву Fischer Taschenbuch :)
До речі, книгу екранізували у 2015 році у Швеції. На жаль, я мушу трохи зачекати, перш ніж дивитися фільм, аби не порівнювати із книгою (а зазвичай саме так і трапляється). Чесно кажучи, роман сподобався мені настільки, що я просто боюся зруйнувати магію книги переглядом фільму. Тому поки насолоджуватимусь своїми враженнями :) Та для вас, як завжди, додаю трейлер :)
UPD: фільм такий же прекрасний, як і книга. Хоча все одно пораджу спочатку прочитати, а потім дивитися фільм.
Вирок Сови: 5/5 зірочок + справді раджу прочитати цю книгу всім, хто любить гумор, світлі книги і трохи смутку. Книга безперечно сподобається усім, хто має такого сусіда, як Уве, або хто сам є таким сусідом :)
P.S.: Гамбургер Морґенпост: "Хто не закохається в цю книгу, тому можна взагалі більше ніколи не читати".
Та чесно кажучи, я просто не можу уявити собі людини, якій би ця книга не сподобалася. Якщо десь таку (людину) знайдете - напишіть мені :)
Бувають книги, як легкий подув вітру, як морський бриз із крапельками соленої води та
променями сонця. Бувають книги, як ковток свіжого повітря весняного ранку. Або як мороз крижаної зимової ночі. Бувають книги - як мільйони різнобарвних метеликів, що засліплюють тебе красою своїх крилець, і книги, що проймають твоє серце, мов тонесенька голка. А ще є книги, як сміття: їх хочеться просто викинути у смітник, без докорів сумління чи вагань. Насамкінець, бувають книги, що викликають у тебе неоднозначні почуття. Спочатку їх хочеться викинути у смітник і ніколи не бачити, та, дочитавши до кінця (я не належу до тих людей, що дотримуються золотого правила 50 сторінок, чи до людей, які дослівно викидають книги у сміття), все-таки хочеться написати відгук. Відгук із засторогою: НІКОЛИ НЕ ЧИТАЙТЕ КНИГ НІКОЛАСА СПАРКСА!
Як ви вже здогадалися, мені до рук потрапив "Записник. Сторінки нашого кохання", який нещодавно вийшов українською у видавництві "Віват". І враження від книги у мене справді неоднозначні. "Записник" - це, мабуть, найдивніший бестселлер, який мені доводилося коли-небудь читати. Тому що майже до останнього розділу я просто не могла второпати: ЯК??? і ЧОМУ??? він став бестселлером. І справа тут зовсім не в перекладі (я перевіряла і читала ще в оригіналі - різниці немає).
Я щиро шкодую, що вв'язалася в авантюру із прочитанням цього злощасного твору. Підбила мене на неї моя подруга, з якою ми згадали фільм (Щоденник пам'яті), який нам колись так сподобався! Але про книгу цього сказати я, на жаль, не можу. Хоча, звісно, не все в ній було таким поганим. Але давайте про все по порядку.
По-перше, сюжет. Він дуже поверхневий. Це історія першого кохання Еллі, дівчини із багатої сім'ї, та Ноа, звичайного хлопця-роботяги. Вони зустрілися одного літа, коли їй було 15, а йому - 17 (чи 18?) років. Іскри кохання порозліталися у всі боки - і зайнялося вогнище, в якому заледве хтось не згорів. Батьки Еллі були, звісно ж, проти захоплення дівчини, адже Ноа - не з їхнього оточення. Тож із закінченням літа Еллі повертається разом із батьками з канікул додому. Проходить 14 років і наші герої знову зустрічаються. Ноа повернувся після війни, купив будинок і живе самотньо. А в Еллі на носі весілля. Та побачивши оголошення в газеті (із фотографією Ноа біля його будинку, з яким пов'язані їхні спільні спогади про те літо), дівчина прямує до нього. Їхнє кохання ніколи не помирало, а ця зустріч це тільки підтвердила. Після того, як Еллі проводить декілька днів із Ноа, до його, Ноа, будинку приїжджає мама Еллі, щоб попередити її про те, що наречений розшукує дівчину і щось підозрює. Тоді Еллі має вирішити, з ким їй залишитися. І вона вибирає нареченого, та в кінцевому результаті все-таки передумує і повертається до Ноа, вони одружуються, живуть довго і щасливо, поки Еллі не починає хворіти. У неї хвороба Альцгеймера. Вона втрачає пам'ять. І Ноа щодня докладає всіх зусиль, щоб вона знову впізнала його.
Ну як? Мильна опера?
Що ж, персонажі. Які вони у Спаркса? Найперше слово, яке спало мені на думку, - одновимірні. Сирі. Поверхневі. Тому що Спаркс мало занурюється у внутрішній світ героїв. Точніше практично не занурюється. Хіба описує все, що відбувається довкола. І це страшенно дратує!!! Навіщо мені знати, в якій позі вона сиділа, роздумуючи над своїм життям? Чи вона сиділа, підібгавши під себе ноги, чи закарлючкою... Або навіщо мені знати, що вона робила у ванній, скажіть на милість? Цьому відводиться значна увага, так ніби автор намагається просто заповнити сторінки. Те саме стосується і подій в романі. Про зустріч Еллі та Ноа після 14 (!!!) довгих років - вона просто беземоційна! Вони поводять себе, як повні ідіоти! Діалоги страшні, нудні і не зрозуміло взагалі, для чого вони рота відкривають. Щоб молоти про те, як готувати крабів чи які саме овочі треба нарізати? Навіщо стільки непотрібних деталей, пане Спаркс? А саме найпотрібніших немає! Вони описуються одним-двома примітивними реченнями. Єдине, що мені сподобалося в описах - це, як Спаркс описав природу. Це було справді гарно.
Скажу я вам так: якщо пропустити всю частину про їхню молодість і залишити лише дім пристарілих (де герої роману знаходяться на початку і в кінці твору), тобто перший і останній розділ, то книгу (точніше, вже не книгу, а оповідання чи новелу, бо там від сили сторінок 30) можна було би ще прочитати. Саме останній розділ і зачепив та зворушив мене, через що я поставлю романові 2 зірочки із 5.
Але: я ніколи нікому не радитиму читати цю книгу, тому що вважаю, що це абсолютно даремна трата часу (хіба що ви самі захочете створити собі уявлення про книги цього автора. То вже ваша проблема. Відраджувати вас, в будь-якому разі, я не буду). Добре ще, що роман невеликий - усього 214 сторінок - і я прочитала його за один день. Та відтепер впевнена, що не візьму до рук більше жодної книги Ніколаса Спаркса.
На відміну від роману, фільм зробили справді чудовим. Хоча я дивилася його ще у підлітковому віці, та спогади залишилися дуже чіткі. Фільм гарний, романтичний і зворушливий. Тож фільми за книгами Спаркса я раджу, книги ж - ні.
"Жив собі колись король, у якого було три вродливі доньки."
"Короля" звали Гарріс, а його доньок - Керрі, Бесс та Пенні. І у доньок були діти. Багато дітей. Та найважливіші з них - це Міррен, Джонні та вона. А ще був Ґет, якого вона кохала. Її-не її Ґет. Міррен, Джонні, Ґет та Кейденс. І вони були Брехунами.
"Ми— Синклери. Жоден з нас не бідує. Жоден не помиляється. Ми живемо, принаймні влітку, на власному острові поблизу берегів Массачусетсу. Можливо, це все, що вам потрібно про нас знати."
Можливо, а може й ні.
Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про особливу книгу, яка мене вразила в саме серце, проникла в мою голову і розтрощила її, мов скляну кулю, гучним та потужним вибухом.
Як ви вже здогадуєтеся, мова піде про книгу "Ми були брехунами" Емілі Локгарт. Недарма, скажу я вам, цей роман став бестселлером The New York Times. "Ми були брехунами" - роман-саспенс, написаний для аудиторії young adults (молодь), з цього жанру я ніколи не читала жодної книги, тож це була перша, і я ні на мить не шкодую про час, який витратила на неї. Адже це було того варте!
Синклери - стародавній американський рід, багатий не тільки на дорогоцінні речі, що нікому не потрібні, але й на дітей та онуків. Усі вони високі, біляві та стрункі. І у всіх - купа проблем, про які вони, звісно, ніколи не говорять вголос.
"Ми— споконвічно багаті демократи. Наші посмішки широкі, підборіддя— квадратні, тенісні подачі— агресивні." - так про свою родину розповідає головна героїня книги - Кейді. Власне, щоби впоратися якось із усім, що відбувається в родині, Кейді складає казки за мотивами найвідоміших у світі казок, тільки за персонажів у них - члени родини Синклерів (ці казки підкорили моє серце!). На момент розповіді Кейді сімнадцять. Вона розповідає нам про п'ятнадцяте літо, коли на острові пошкодила собі голову і нічого не пам'ятає про події того літа. Сімнадцятого літа вона знову повертається на острів, щоб згадати, що ж тоді трапилося.
Книга мені дуже сподобалася! По-перше, я весь роман, майже до кінця ламала собі голову над тим, чому ж їх усі називають Брехуни? По-друге, я майже до кінця не могла второпати, що ж там трапилося. А кінець мене просто неймовірно вразив! Також дуже мені сподобалося оформлення книги. Карта на початку, щоб зрозуміти, що де на острові знаходилося, а також генеалогічне дерево виявилися дуже доречними!
Насправді від книги я не очікувала зовсім нічого особливого. Та отримала дуже багато! Роман невеликий - 200 із чимось сторінок і читається дуже шкидко і легко (я прочитала його за два дні). Книгу я читала в українському перекладі, який мене, на щастя, не розчарував знову (хоча все одно були там деякі русизми. Особливо вразило мене слово "ізгої"). Сюжет захопливий, головна героїня цікава і дивна, перше кохання щире, Брехуни чудові, вся родина зі своїми приколами, і від того книгу читати ще цікавіше. Також дуже захопливо читати здогадки Кейді і самому про щось здогадуватися, та кінець тебе все одно приголомшить, бо ти нізащо не розгадаєш, чим усе закінчиться.
