Ніколас Спаркс: "Записник. Сторінки нашого кохання"

Бувають книги, як легкий подув вітру, як морський бриз із крапельками соленої води та
променями сонця. Бувають книги, як ковток свіжого повітря весняного ранку. Або як мороз крижаної зимової ночі. Бувають книги - як мільйони різнобарвних метеликів, що засліплюють тебе красою своїх крилець, і книги, що проймають твоє серце, мов тонесенька голка. А ще є книги, як сміття: їх хочеться просто викинути у смітник, без докорів сумління чи вагань. Насамкінець, бувають книги, що викликають у тебе неоднозначні почуття. Спочатку їх хочеться викинути у смітник і ніколи не бачити, та, дочитавши до кінця (я не належу до тих людей, що дотримуються золотого правила 50 сторінок, чи до людей, які дослівно викидають книги у сміття), все-таки хочеться написати відгук. Відгук із засторогою: НІКОЛИ НЕ ЧИТАЙТЕ КНИГ НІКОЛАСА СПАРКСА!

Як ви вже здогадалися, мені до рук потрапив "Записник. Сторінки нашого кохання", який нещодавно вийшов українською у видавництві "Віват". І враження від книги у мене справді неоднозначні. "Записник" - це, мабуть, найдивніший бестселлер, який мені доводилося коли-небудь читати. Тому що майже до останнього розділу я просто не могла второпати: ЯК??? і ЧОМУ??? він став бестселлером. І справа тут зовсім не в перекладі (я перевіряла і читала ще в оригіналі - різниці немає).

Я щиро шкодую, що вв'язалася в авантюру із прочитанням цього злощасного твору. Підбила мене на неї моя подруга, з якою ми згадали фільм (Щоденник пам'яті), який нам колись так сподобався! Але про книгу цього сказати я, на жаль, не можу. Хоча, звісно, не все в ній було таким поганим. Але давайте про все по порядку.

По-перше, сюжет. Він дуже поверхневий. Це історія першого кохання Еллі, дівчини із багатої сім'ї, та Ноа, звичайного хлопця-роботяги. Вони зустрілися одного літа, коли їй було 15, а йому - 17 (чи 18?) років. Іскри кохання порозліталися у всі боки - і зайнялося вогнище, в якому заледве хтось не згорів. Батьки Еллі були, звісно ж, проти захоплення дівчини, адже Ноа - не з їхнього оточення. Тож із закінченням літа Еллі повертається разом із батьками з канікул додому. Проходить 14 років і наші герої знову зустрічаються. Ноа повернувся після війни, купив будинок і живе самотньо. А в Еллі на носі весілля. Та побачивши оголошення в газеті (із фотографією Ноа біля його будинку, з яким пов'язані їхні спільні спогади про те літо), дівчина прямує до нього. Їхнє кохання ніколи не помирало, а ця зустріч це тільки підтвердила. Після того, як Еллі проводить декілька днів із Ноа, до його, Ноа, будинку приїжджає мама Еллі, щоб попередити її про те, що наречений розшукує дівчину і щось підозрює. Тоді Еллі має вирішити, з ким їй залишитися. І вона вибирає нареченого, та в кінцевому результаті все-таки передумує і повертається до Ноа, вони одружуються, живуть довго і щасливо, поки Еллі не починає хворіти. У неї хвороба Альцгеймера. Вона втрачає пам'ять. І Ноа щодня докладає всіх зусиль, щоб вона знову впізнала його.

Ну як? Мильна опера?

Що ж, персонажі. Які вони у Спаркса? Найперше слово, яке спало мені на думку, - одновимірні. Сирі. Поверхневі. Тому що Спаркс мало занурюється у внутрішній світ героїв. Точніше практично не занурюється. Хіба описує все, що відбувається довкола. І це страшенно дратує!!! Навіщо мені знати, в якій позі вона сиділа, роздумуючи над своїм життям? Чи вона сиділа, підібгавши під себе ноги, чи закарлючкою... Або навіщо мені знати, що вона робила у ванній, скажіть на милість? Цьому відводиться значна увага, так ніби автор намагається просто заповнити сторінки. Те саме стосується і подій в романі. Про зустріч Еллі та Ноа після 14 (!!!) довгих років - вона просто беземоційна! Вони поводять себе, як повні ідіоти! Діалоги страшні, нудні і не зрозуміло взагалі, для чого вони рота відкривають. Щоб молоти про те, як готувати крабів чи які саме овочі треба нарізати? Навіщо стільки непотрібних деталей, пане Спаркс? А саме найпотрібніших немає! Вони описуються одним-двома примітивними реченнями. Єдине, що мені сподобалося в описах - це, як Спаркс описав природу. Це було справді гарно.

Скажу я вам так: якщо пропустити всю частину про їхню молодість і залишити лише дім пристарілих (де герої роману знаходяться на початку і в кінці твору), тобто перший і останній розділ, то книгу (точніше, вже не книгу, а оповідання чи новелу, бо там від сили сторінок 30) можна було би ще прочитати. Саме останній розділ і зачепив та зворушив мене, через що я поставлю романові 2 зірочки із 5.

Але: я ніколи нікому не радитиму читати цю книгу, тому що вважаю, що це абсолютно даремна трата часу (хіба що ви самі захочете створити собі уявлення про книги цього автора. То вже ваша проблема. Відраджувати вас, в будь-якому разі, я не буду). Добре ще, що роман невеликий - усього 214 сторінок - і я прочитала його за один день. Та відтепер впевнена, що не візьму до рук більше жодної книги Ніколаса Спаркса.

На відміну від роману, фільм зробили справді чудовим. Хоча я дивилася його ще у підлітковому віці, та спогади залишилися дуже чіткі. Фільм гарний, романтичний і зворушливий.  Тож фільми за книгами Спаркса я раджу, книги ж - ні.