Ви не повірите, якщо скажу, що змотивувало мене до прочитання цих книг. Це був не хто чи то пак що інше, як трейлер до фільму. Наскільки цікаві і кльові ці дивні діти! - подумала я, побачивши персонажів тім-бертонівського фільму (а я страшенна фанатка Тіма Бертона і була впевнена, що він якщо вже він вирішив знімати по книзі фільм, отже - книга цікава). Саме тому і вирішила прочитати трилогію. А от що із того вийшло, я, Сова, зараз вам розповім.
Насправді я чула дуже багато відгуків про ці книги, в більшості хороших. Тільки однієї деталі я при цьому не врахувала - я дещо виросла із цього віку. Хоча ні, це ж неправда, я обожнюю казки, особливо незвичні, що, як мені здавалося, мало чекати на мене у цих книгах. І чи то забагато очікувань було у мене щодо трилогії, чи просто очікувала іншого, але історія Ренсома Ріґґза мене якось не зачепила. Вже самі фото дивних дітей мене не вразили, а навпаки - розчарували... Діти на них якісь моторошні, і обличчя в них похмурі... Але не все так песимістично. На фото я начхала і почала читати історію.
Книга перша починається нашим знайомством із хлопцем-підлітком на ймення Джейкоб. Він має багатих батьків, тобто, якщо вже бути чесною, то з батьків у нього багата тільки мама, а тато займається такою маячнею, як орнітологія. Все б нічого, тільки Джейкоб - лінивий млявий апатичний підліток, якому аж ніяк не цікаво займатися в майбутньому сімейним бізнесом - мережею аптек. Тим не менш, на літо його відправляють працювати в одну із тих же аптек, щоб набиратися сякого-такого досвіду. Джейкоб спеціально виробляє всілякі дурниці, лиш би його звільнили і він міг бути собі вільним від таких зобов'язань, як робота в аптеці. Але на його нещастя, ніхто його не звільняє.
Ще у Джейкоба є дідусь Ейб, який колись був супердідусем, котрого хлопець любив до безтями. А все - через його цікавенні історії про дивних дітей і місце, де вони жили - острів Кернгольм, що належить до Великої Британії. Дідусь навіть показував Джейкобу фотографії дивних дітей. Хлопчик неймовірно пишався, що у нього такий незвичайний дід, але з нього почали кепкувати у школі через переповідання дідусевих історій. От і з дорослішанням хлопець все менше вірив у ці "казки" про дивних дітей. Одного разу він так розлютився через кепкування однокласників, що сказав дідові, що не бажає більше слухати балачок про неіснуючих дивних дітей. До того ж, батько Джейкоба теж завжди стверджував, що казки про дітей і чудовиськ не приведуть малого ні до чого доброго, і вважав це просто байками. На тому й закінчилися розповіді дідуся про дивних.
Із віком у дідуся Ейба починається манія переслідування. Всі думають, що він з'їхав із глузду. Поки одного дня не трапляється чогось жахливого. Оскільки дідусь не відповідав на телефонні дзвінки, Джейкоб поїхав до нього додому, щоб перевірити, чи все нормально. Він знаходить свого дідуся мертвим у лісі і ніби бачить якогось монстра, котрий втікає. Після цього Джейкоб думає, що збожеволів, його направляють до психіатра, він ковтає антидепресанти. Ой, ця частина настільки затягнута Джейкобовою депресією, що подекуди ставало справді нудотсько. Тим не менш, врешті-решт на день народження хлопця хтось із родичів дарує йому книгу від діда, де він знаходить стару фотокартку і адресу острова. Джейкоб вирішує поїхати туди, це схвалює його психіатр, і разом із батьком хлопець їде до Кернгольму.
Дуже довго описуються у книзі пошуки Джейкобом дому дивних дітей і як він купу днів не приходить до жодного успіху, так як на місці будинку стоїть руїна і ніхто із малочисельних мешканців острова нічого не знає про дітей, окрім того, що один із них урятувався, а всі інші загинули під час війни, коли на будинок скинули бомбу. Та й батько постійно допитується, з ким і де пропадає на острові Джейкоб, коли він, тобто батько, спостерігає за птахами.
Та нарешті Джейкоб знаходить справжній Дім дивних дітей, потрапивши в часову петлю - контур, як це явище називають мешканці будинку. Виявляється, що ніхто із них не постарів і вони такого самого віку, як і Джейкоб (хто старший, хто молодший). Кожен із дітей - це ті самі герої фотокарток, яких хлопець упізнає і розуміє, що історії дідуся не були вигаданими.
І ось тут починаються справжні пригоди. Джейкобові із лякливого депресивного хлопчати доведеться стати сильним і сміливим, чого він страшенно боїться, бо не розуміє, який же в нього дар. Адже кожен із дивних чимось вирізняється - є тут хлопчик, в якому живуть бджоли, дівчинка, що літає, хлопчик, що оживляє стрьомнуватих ляльок, дівчинка, що сильна, як нереальної міці чолов'яга. А Джейкоб нічого ніби не вміє. На щастя, потім він розуміє, що лише він здатен бачити порожняків (монстрів, що хочуть знищити дивних) і таким чином може врятувати своїх друзів. Саме про ці всі пригоди, порятунок друзів і таке інше описується у двох наступних книгах.
Якщо не зважати на першу частину, наступні дві книги не такі вже й погані. Все відбувається динамічно, але... Весь час мене не покидала думка: "Чого цей чувак обкурився, коли писав цю історію?". А ще: "Це ж треба мати таку уяву!". Коротше кажучи, всі ці порожняки, звірі, що вміють балакати, діти, що мають дивну таємницю, діти, що вдягнувши кисневі маски спостерігають за бомбардуванням свого будинку, всі ці контури здавалися мені надмірною роботою уяви автора. Хоча ніби нічого поганого в цьому й немає, але щось воно не те. Ніби притягнуте за вуха для більшої динамічності сюжету. І ця розіграна уява відчувалася для мене дуже чітко і якось нещиро.
Та загалом я розумію всіх тих, кому книги сподобалися. Є багато пригод, є незвичність сюжету, є геройські вчинки, підліткове кохання, конфлікти з батьками, дружба тощо. Зрештою, є дивні діти. Тож у будь-якому разі книга заслуговує на прочитання.
Тепер трошки про фільм. Як тільки я дочитала книжки, взялася за фільм. І мушу сказати, що це той випадок, коли фільм чудовіший за книги. Хоча і тут були свої мінуси, як от зміна імен героїв та їхніх умінь (навіщо?). Але дім з дивними дітьми зробили справді казковим! Директорка пані Сапсан - просто супер! Ну от тільки із тими порожняками було так, ніби дивишся мультик. Одним словом, дітям старшого шкільного віку, підліткам і молоді точно буде цікаво. А от щодо дорослих - трішки я сумніваюся. Хоча - про смаки не сперечаються.
Вирок Сови: 3,5 зірочок із 5.
Насправді я чула дуже багато відгуків про ці книги, в більшості хороших. Тільки однієї деталі я при цьому не врахувала - я дещо виросла із цього віку. Хоча ні, це ж неправда, я обожнюю казки, особливо незвичні, що, як мені здавалося, мало чекати на мене у цих книгах. І чи то забагато очікувань було у мене щодо трилогії, чи просто очікувала іншого, але історія Ренсома Ріґґза мене якось не зачепила. Вже самі фото дивних дітей мене не вразили, а навпаки - розчарували... Діти на них якісь моторошні, і обличчя в них похмурі... Але не все так песимістично. На фото я начхала і почала читати історію.
Книга перша починається нашим знайомством із хлопцем-підлітком на ймення Джейкоб. Він має багатих батьків, тобто, якщо вже бути чесною, то з батьків у нього багата тільки мама, а тато займається такою маячнею, як орнітологія. Все б нічого, тільки Джейкоб - лінивий млявий апатичний підліток, якому аж ніяк не цікаво займатися в майбутньому сімейним бізнесом - мережею аптек. Тим не менш, на літо його відправляють працювати в одну із тих же аптек, щоб набиратися сякого-такого досвіду. Джейкоб спеціально виробляє всілякі дурниці, лиш би його звільнили і він міг бути собі вільним від таких зобов'язань, як робота в аптеці. Але на його нещастя, ніхто його не звільняє.Ще у Джейкоба є дідусь Ейб, який колись був супердідусем, котрого хлопець любив до безтями. А все - через його цікавенні історії про дивних дітей і місце, де вони жили - острів Кернгольм, що належить до Великої Британії. Дідусь навіть показував Джейкобу фотографії дивних дітей. Хлопчик неймовірно пишався, що у нього такий незвичайний дід, але з нього почали кепкувати у школі через переповідання дідусевих історій. От і з дорослішанням хлопець все менше вірив у ці "казки" про дивних дітей. Одного разу він так розлютився через кепкування однокласників, що сказав дідові, що не бажає більше слухати балачок про неіснуючих дивних дітей. До того ж, батько Джейкоба теж завжди стверджував, що казки про дітей і чудовиськ не приведуть малого ні до чого доброго, і вважав це просто байками. На тому й закінчилися розповіді дідуся про дивних.
Із віком у дідуся Ейба починається манія переслідування. Всі думають, що він з'їхав із глузду. Поки одного дня не трапляється чогось жахливого. Оскільки дідусь не відповідав на телефонні дзвінки, Джейкоб поїхав до нього додому, щоб перевірити, чи все нормально. Він знаходить свого дідуся мертвим у лісі і ніби бачить якогось монстра, котрий втікає. Після цього Джейкоб думає, що збожеволів, його направляють до психіатра, він ковтає антидепресанти. Ой, ця частина настільки затягнута Джейкобовою депресією, що подекуди ставало справді нудотсько. Тим не менш, врешті-решт на день народження хлопця хтось із родичів дарує йому книгу від діда, де він знаходить стару фотокартку і адресу острова. Джейкоб вирішує поїхати туди, це схвалює його психіатр, і разом із батьком хлопець їде до Кернгольму.Дуже довго описуються у книзі пошуки Джейкобом дому дивних дітей і як він купу днів не приходить до жодного успіху, так як на місці будинку стоїть руїна і ніхто із малочисельних мешканців острова нічого не знає про дітей, окрім того, що один із них урятувався, а всі інші загинули під час війни, коли на будинок скинули бомбу. Та й батько постійно допитується, з ким і де пропадає на острові Джейкоб, коли він, тобто батько, спостерігає за птахами.
Та нарешті Джейкоб знаходить справжній Дім дивних дітей, потрапивши в часову петлю - контур, як це явище називають мешканці будинку. Виявляється, що ніхто із них не постарів і вони такого самого віку, як і Джейкоб (хто старший, хто молодший). Кожен із дітей - це ті самі герої фотокарток, яких хлопець упізнає і розуміє, що історії дідуся не були вигаданими.
І ось тут починаються справжні пригоди. Джейкобові із лякливого депресивного хлопчати доведеться стати сильним і сміливим, чого він страшенно боїться, бо не розуміє, який же в нього дар. Адже кожен із дивних чимось вирізняється - є тут хлопчик, в якому живуть бджоли, дівчинка, що літає, хлопчик, що оживляє стрьомнуватих ляльок, дівчинка, що сильна, як нереальної міці чолов'яга. А Джейкоб нічого ніби не вміє. На щастя, потім він розуміє, що лише він здатен бачити порожняків (монстрів, що хочуть знищити дивних) і таким чином може врятувати своїх друзів. Саме про ці всі пригоди, порятунок друзів і таке інше описується у двох наступних книгах.
Та загалом я розумію всіх тих, кому книги сподобалися. Є багато пригод, є незвичність сюжету, є геройські вчинки, підліткове кохання, конфлікти з батьками, дружба тощо. Зрештою, є дивні діти. Тож у будь-якому разі книга заслуговує на прочитання.
Тепер трошки про фільм. Як тільки я дочитала книжки, взялася за фільм. І мушу сказати, що це той випадок, коли фільм чудовіший за книги. Хоча і тут були свої мінуси, як от зміна імен героїв та їхніх умінь (навіщо?). Але дім з дивними дітьми зробили справді казковим! Директорка пані Сапсан - просто супер! Ну от тільки із тими порожняками було так, ніби дивишся мультик. Одним словом, дітям старшого шкільного віку, підліткам і молоді точно буде цікаво. А от щодо дорослих - трішки я сумніваюся. Хоча - про смаки не сперечаються.
Вирок Сови: 3,5 зірочок із 5.
Немає коментарів:
Дописати коментар