понеділок, 15 січня 2018 р.

Богдан Волошин «Політ золотої мушки»




Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про наступне розчарування 2017 року із сучасної української літератури - "Політ золотої мушки" Богдана Волошина.

Ця книга мала стати для мене чимсь підбадьорливим та влучним чтивом для відпочинку наприкінці року, адже обіцяли, що буде смішно. Та, на жаль, вона стала великим розчаруванням. Ба більше, смішного тут виявилося менше, ніж взагалі нема. Хтось скаже, просто не треба було ставитися до книги надто серйозно. Але я й не збиралася так до неї ставитися, адже налаштувалася на хвилю сміху та легкості, а нарвалася на дещо просто незбагненне.

Отже, "Політ золотої мушки" - це збірка оповідань про жителів села Бурачковичі, яке знаходиться десь серед Галичини. Ніхто не знайде його на мапі, проте воно є і живе своїм бурачковським життям. Оповідання здебільшого коротенькі, і це неабиякий плюс цієї книженції, бо довго витримувати в компанії бурачківчан я не могла. Як то кажуть, що далі в ліс - тим зліші дятли. Саме такий афоризм спадає мені на думку, коли згадую читання "Польоту...". Якщо спочатку справді можна було знайти одне через одне смішні оповідання (декілька з них викликали в мене навіть голосний сміх), то починаючи із третини книги і до кінця усмішка зникла в мене з обличчя і не появлялася до миті перегортання останньої сторінки. Чому так?

Взагалі оповідання розказують нам різні буденні історії з життя бурачківчан, при цьому показуючи останніх у не найвигіднішому світлі. Здається, ніби автор хоче невинно покепкувати із певних рис характеру персонажів, та це йому зовсім не вдається. Натомість замість сміху у тебе виникає спочатку здивування, яке дуже швидко переростає в обурення. Чого лише варта історія про молоденьку вчительку з міста, що потрапила в пекло під назвою Бурачковичі, і як все село з нею познущалося, роздягнувши догола на очах у всіх її учнів та їхніх батьків. І якщо, наприклад, в оповіданні про пришелепкуватих сільських політиків, що змагалися за кращий пам'ятник Шевченку, можна було розгледіти таку собі сатиру чи то пак пародію на українських політиків, які б радше займалися отакими безглуздими перегонами, ніж дбали про народ, то більшість історій викликали просто огиду та нерозуміння, що смішного автор хотів нам показати.

Насправді книгу я хотіла прочитати саме через її назву "Політ золотої мушки", яка здалася мені ледь не поетичною, та коли я прочитала, де вона бере свій початок, мені стало гидко. В оповіданнях багато огидних речей, від яких мене наприкінці книги просто вернуло.

Чесно кажучи, не розумію, що смішного у ній знаходили читачі. А ще - яку саме ціль переслідував автор, пишучи цю книгу. Більше не буду виливати тут свого обурення. Додам лише, що шкодую про два дні, витрачених на "Політ золотої мушки", бо замість задоволення та відпочинку я отримала лише розчарування... Сподіваюся лише на 2018-ий, який принесе мені цікаві книги укрсучліту.

Вирок Сови: 2/5.



Загальна кількість переглядів сторінки

Еліс Манро «Забагато щастя»

Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про першу книгу лютого «Забагато щастя» від лауреатки Нобелівської премії Еліс Манро. Чес...