Василь Симоненко: "Народ мій завжди буде"

Називайте мене старомодною, але сьогодні я, Сова, вам зізнаюся, що Василь Симоненко належить до моїх найулюбленіших українських поетів. Тому я дуже хочу познайомити тих, хто з ним іще не знайомий, з одним із найгеніальніших, на мою думку, поетів-шістдесятників та його збіркою "Народ мій завжди буде: вірші та казки". 

Наскільки я пам'ятаю, Симоненка у школі ми проходили всього раз, в одинадцятому класі. І єдине, що мені пригадується, - це вірш Ти знаєш, що ти людина? Через цей один вірш я закохалася в його поезію. Після закінчення університету і переїзду я неодноразово зустрічала вірші Симоненка - то випадково, а то й хтось із друзів постив у фейсбуці. І от в такі моменти я перечитувала його вірші та насолоджувалася плавністю рим та ритмів, милозвучністю рядків та яскравістю образів, які поет створював у своїх поезіях.

І от нещодавно я натрапила на оцифрований hurtom.com збірник "Народ мій завжди буде", виданий 1990 року, в якому зібрані найрізноманітніші вірші поета на різну тематику. До збірки входять вірші, легенди, поеми та казки, а також маловідомі твори, які раніше друкувалися лише у періодичних виданнях.


Читаючи, я насолоджувалася, перш за все, римами і яскравими образами, в яких відчувається любов автора до всього навколишнього світу.

Світ який — мереживо казкове!.. 

Світ який — ні краю ні кінця! 

Зорі й трави, мрево світанкове, 

Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий, 

Пристрасний, збурунений, німий, 

Ніжний, і ласкавий, і жорстокий, 

Дай мені свій простір і неспокій, 

Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту, 

Дай мені любові, дай добра, 

Гуркочи у долю мою, світе, 

Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині, 

Щастя не жалій моїм літам — 

Все одно ті скабри по краплині 

Я тобі закохано віддам.

Є у віршах Симоненка прозора чистота, щирість і ніжність.

Дотліває холод мій у ватрі,

Я один замріяний іду...

Ми тоді зустрілися в театрі,

На гальорці в третьому ряду.

І не вірю, що мені здалося,

Бо напевне знаю — так було:

То не скрипка кликала — волосся,

Що тобі спадало на чоло.

Тишина хиталася велично,

Ніжні струни квилили внизу —

Тож було і солодко, й незвично

У твоїх очах читать грозу.

А коли виходили із залу

З думами про вічне і земне,

Довго ти під ліхтарем стояла

І чекала, радісна, мене.

Ми ішли через блакитне місто,

Мовчки зупинились на мосту.

Ти була така прозора й чиста,

Я не смів порушить чистоту.

Тільки досі знаю: не здалося,

Так і залишилось, як було,—

То не скрипка кличе, а волосся,

Що тобі спадає на чоло.

Дотліває холод мій у ватрі,

Біля мосту стишую ходу...

Часто жду тебе я у театрі,

На гальорці в третьому ряду...

У цій збірці є все - і любов до мами (Матері), до рідного краю (Грудочка землі; Україні) і народу (Древній, обікрадений народе); і кохання, і висміювання тодішнього режиму (Цар Плаксій і Лоскотон, Подорож у країну Навпаки), і відгомін війни (Конвалія).

Я не помру від розпачу і муки,

Лиш в одинокі ночі навесні

Все будуть сниться милі, теплі руки

І оченята сині і ясні.

І будеш ти у кожному диханні,

І будеш ти навіки при мені

Гасить зірки очима на світанні,

Палить мене в безжальному вогні.

І буду ждати кожної години

В далекому чи близькому краю

Одну тебе, тебе єдину,

Маленьку милу дівчинку мою.

Читаючи, до прикладу, Заячий дріб, де поет на жартівливий манер показує юним читачам реалії життя (і цими жартівливими образами Ліхтаря, Чиряка чи Молота Симоненко проводить паралелі до людей і їх характерів), я тоді собі подумала: чому у школі не проходять Симоненка і раніше 11-ого класу? 

Скрізь Вітер нашумів,

Що Дуб сякий-такий:

«Упертий дуже він

І зовсім не гнучкий.

До того вже, нахаба, загордився,

Що, скільки я не дув,

Ні разу не вклонився!»

Неважко зрозуміти Вітрові жалі:

Дуби ні перед ким

Не гнуться до землі!

Молот 

У тебе тільки й слави, що важкий, —

Якось до Молота озвався Кий. —

Дивись оно, маленького Ножа

І то усякий більше поважа.

А ти, мабуть, як буде треба,

Не зможеш і постояти за себе.

— Нічого, — Молот рубонув з плеча, —

Як буде треба, викую Меча!

Скільки усього повчального ховається у віршах поета! Кожного разу, читаючи вірші Симоненка, я запитую себе, а скільки років би йому виповнилося сьогодні і можу лише шкодувати, що країна втратила такий осяйний розум. 

Сова радить: читати усім, хто цікавиться якісною українською поезією.

Вирок Сови: 5/5 зірочок