От знаєте, якщо вже говорити про сучасну українську літературу, то я страшенно люблю твори Лариси Денисенко. Ніщо так не піднімає мені настрою на цілий день, як декілька сторінок чтива Денисенко. Ось у кого талант практично фізично знищувати поганий настрій. Та є в пані Лариси деяка особливість: вона змушує тебе майже весь час, протягом читання книги, сміятися, реготати, аж до сліз качатися по підлозі, та в кінці твій сміх стає нервовим, усмішка застигає в тебе на обличчі дурнуватою маскою. Бо стає вже зовсім не смішно. Фінал завжди страшенно несподіваний, і не завжди - у позитивному сенсі. Так що ти просто вирячаєшся на останню/і сторінку/и і питаєш чи то себе, чи то її: "Що ж це в біса таке? Оце і є кінець?" Приблизно так. Але її, цю Денисенко, вже точно не хвилюють твої думки такого штибу, і вона вперто продовжує. Особливість, власне, полягає у тому, що незважаючи на приголомшливі кінцівки, я не перестаю її книги любити. Після "Сарабанди Банди Сари" вона стала однією з моїх улюблених українських письменниць, і завжди, коли в мене паскудний настрій, я знаю, яких заходів треба вжити - просто читанути пару сторінок із витворів мистецтва пані Лариси.
Є дуже мало книг Денисенко, які я не прочитала. Але я виправляюся, зводячи кількість непрочитаних до абсолюту - нуля. І ось сьогодні я, Сова, розповім вам про таку собі невелику новелу "Забавки з плоті та крові". До речі, один із перших її творів, наскільки мені відомо. Якщо помиляюся, то виправте мене.
Що ж, "Забавки з плоті та крові" - зовсім інша історія, вона дійсно відрізняється від усіх раніше мною прочитаних творів пані Лариси. Головні герої - як завжди страшенні дотепники, дуже відверті та талановиті люди (ну, хто як) і неперевершені любителі життя. Але... Історія зовсім інша!
Спочатку ми знайомимося із Ернестом чи Ериком - молодим ексцентричним хлопцем, який розповідає нам про своє дитинство, маму, її боготворіння Ернеста Хемінгвея (якого наш герой дотепно обзиває Стариганом Хемом), на честь якого вона й назвала свого сина, і... англійські шпильки та світ ґудзиків:
"Коли чую словосполучення «Світ ґудзиків», моя фантазія малює цікаві картини ґудзикового життя. Ось
школа для маленьких ґудзенят, яких використовують для манжетів. Ось Інститут підвищення кваліфікації
ґудзиків, там сидять сині та обтягнуті драпом набурмосені ґудзики, вчаться вирішувати важливі ґудзикові справи. Ось помпезне прийняття, на ньому поважно виступають ґудзики-перли, клубні ґудзики та інші ґудзячі представники вищого світу. Мені здається, що світ ґудзиків не є демократичним світом, скоріш за все, це буржуазне, таке собі замкнене класове суспільство, в якому не дуже люблять іноземців. З іноземців там лише англійські шпильки, ну, може, ще якісь запонки. В принципі, я мало знаю світів, у яких би шаленіли від іноземців."
Тоді в гру вступає Міра - сліпа дівчина, яка ненавидить, коли її хтось жаліє, співає пісні на Андріївському узвозі і живе зі своїм братом Рудим.
"Дехто впевнено пише моє ім'я як «Мірра», самочинно подвоює літеру «р». Таке свавілля насамперед демонструють спеціальні тітки (це не жінки, я наполягаю, що вони саме тітки), котрі працюють у різноманітних державних та комунальних установах і яким довіряють (чи зобов'язують) видавати, складати, друкувати, вимагати та інші «ати-ити-яти» якісь довідки. Усі різновиди довідок, квитанцій та форм. Коли людина доживає до дієздатного віку, вона змушена розпочати активне й довге спілкування з такими тітками і, відповідно, псувати собі нервову систему. Я називаю походи по довідки не інакше як «ходіння по суках», хай вибачить мені один із великих російських письменників Толстих, а також ті з тіток, котрі не є тітками."
А ще Міра любить вити на пару із сусідською собакою Діаною:
"Я можу підвивати Діані лише тоді, коли я вдома. Коли не беру гітару, щоб
вирушити на Андріївський узвіз і співати для туристів. Коли я вдома, то прокидаюся і, не вмиваючись, похитуючись на ліжку, по-товариському підхоплюю її виття. Відразу хтось починає довбати по стінах та батареях. Я ж прикидаюся перфоратором, наче десь роблять ремонт, а я — перфоратор. А перфоратору байдуже: подобається комусь його виття чи заважає. Йому, перфоратору, фіолетове, він нічого не чує, ніяких людських обурень та стуку по стінах і батареях. Ще б пак! Так вити. Й не можна нічого почути, до того ж, наскільки мені відомо, у перфоратора з дитинства немає вух. Бідненький глухий перфораторе."
Що ж, тепер ви самі переконалися у тому, що наші головні герої - дотепники ще ті. "Забавки з плоті та крові" - це неймовірно-нереальна історія, в яку віриш від початку до кінця. Персонажі живі і яскраві, позитивні та емоційні. І дочитавши до кінця, я нарешті залишилася задоволеною. Хоча, мабуть, влучніше було би сказати щасливою, із пречудовим настроєм на цілий день. І це ж треба таке, щоб я дочитала цю книгу саме сьогодні. Виявляється, саме сьогодні, як я дізналася на останній сторінці, у авторки новели день народження! Із чим її хочеться щиросердечно привітати.
Чим повернуться Ерикові забавки із перевдяганням і гранням певної ролі? Чим повернеться для Міри знайомство із чудовою подругою? І хто від цього страждатиме? Чи то пак - кому від цього буде щастя? Прочитайте - не пошкодуєте!
Вирок Сови - 5 зірочок із 5.
Немає коментарів:
Дописати коментар