Мушу зізнатися, що за останні роки я взагалі не читала класики, тому що завжди вважала: якщо класика - то це має бути щось велике за обсягом та доволі занудне. А кожного дня у світі видають стільки сучасної літератури! Класику я читала ще у школі. Проте як я помилялася. Адже класика може бути, по-перше, маленькою за обсягом (прикладом цього служать, як мінімум, Фітцджеральд, Стівенсон, Стейнбек), а по-друге, надзвичайно цікавою!
"Бойня номер п'ять" захопила мене з перших сторінок, із перших фраз, і до кінця роману я не могла від нього відірватися. Книга - про Другу світову із Біллі Пілігримом в головній ролі. На війні трапляється безліч речей: від трагедії до абсурдної комічності і назад, від боїв до полону, від бомбардування до виживання. Про все це Воннеґут пише так просто і легко! Проте війна, звичайно, не здається тобі якоюсь казочкою, а жорстокою реальністю, де гинуть люди, хто де та хто як. Війна - це завжди жахливо, особливо, коли в ній беруть участь вчорашні ще школярі, а сьогоднішні - солдати...
Найбільше мене, мабуть, вразила ця незвична суміш із комічності, фантастики та жахливої реальності. Саме комічність, що межує з абсурдністю, додавала реальності Другої світової ще більшої трагічності. Емоції, викликані книгою, теж дуже змішані: мені водночас хотілося і сміятися, й плакати.
Цю книгу можна й за один день прочитати, тож я раджу її кожнісінькій людині, не знайомій із творчістю Воннеґута. Мова книги дуже проста, тому читається дуже легко. Хоча, здавалось би, як може роман про війну взагалі читатися легко? А виявляється, може. Воннеґут - це, однозначно, ще одне велике відкриття року!
Вирок Сови: 5/5.
Немає коментарів:
Дописати коментар