Еліс Манро «Забагато щастя»

Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про першу книгу лютого «Забагато щастя» від лауреатки Нобелівської премії Еліс Манро.

Чесно кажучи, очікувала від книги чогось більшого, сильнішого та більш вражаючого.
«Забагато щастя» складається із десяти оповідань, з яких мені сподобалася половина. І там справді якісна, захоплююча та цікава проза. Інші ж п‘ять мені видалися подекуди нудними, без будь-якого сюжету і доволі ніякими. Проте тут до уваги потрібно взяти те, що ця збірка - перша і кажуть, що інші цікавіші. Тож повірю друзям на слово і дам Манро другий шанс, адже не просто ж так дали їй Нобелівську премію 2013 року.

Загалом проза канадійки Манро густа, тягуча і доволі депресивна. Саме тому я читала збірку дуже довго як на такий невеликий об‘єм. Ці оповідання ти спочатку довго жуєш, а потім ще довше перетравлюєш. Деякі змушують тебе вигукнути: «Та не може бути!», інші - «Який жах!», а ще інші - «Як цікаво!».

Зокрема практично найбільше мені сподобалося саме останнє оповідання, яке, хоч і взагалі не вписується в компанію інших, захопило мене, адже воно розповідає про реальну особистість - Софію Ковалевську, жінку, що була професором з математики, яка в ХІХ столітті змогла досягти успіху, незважаючи на те, як важко було жінкам у той час зробити кар‘єру. Тож ця історія змусила мене покопатися та віднайти інформацію про цю неймовірну жінку. Гадаю, прочитаю біографічну книгу, яку в кінці своєї збірки радить Манро. Цікава Ковалевська ще й тим, що попри математику, вона ще й любила писати. Софія Ковалевська народилася в Москві, дитинство провела в Білорусі, вчилася в Німеччині, була волонтеркою в Парижі під час революції, писала у Петербурзі та викладала математику у Стокгольмі (після невдалих спроб знайти місце в університетах Російської імперії, жінкам там було строго заборонено викладати), де і прожила до смерті (майже, все ж не полишала спроб отримати змогу викладати математику в Росії, проте намарно). Оповідання Манро охопило досить великий шматок життя Софії Ковалевської. Але як це було написано!

Унікальність прози Манро в тому, що вона може стільки всього сказати на невеликій кількості сторінок (проте, як на мене, їй не завжди це вдавалося), розгорнути перед нами неймовірно цікаву (знову ж таки, не завжди) історію життя звичайних, здавалось би на перший погляд, людей.

Я б радила познайомитися із творчістю Манро, хай які б емоції оповідання не викликали. Хоча б тим, кому цікаво, за що ж їй дали Нобелівську премію.

Вирок Сови: 3/5

Джон Ґрін & Co. «Най сніжить»

Книга трьох авторів бестселерів "Най сніжить" - це збірка із трьох історій, пов'язаних між собою. У кожному оповіданні головні герої інші, проте вони можуть бути другорядними героями в інших оповіданнях, що мені здалося цікавою задумкою. Саме тому я, Сова, вирішила купити та прочитати цю книгу від Морін Джонсон, Джона Ґріна та Лорен Міракл. Тож гайда до вражень від історій.

По-перше, це підліткова книга, а цей жанр я вважала занадто дитячим для себе, проте все ж таки взялася за "Най сніжить", адже хотілося снігу і свята перед різдвяно-новорічними святами (вибачайте за тавтологію). І мушу-таки визнати: книга мені загалом сподобалася.

"Най сніжить" - дуже атмосферна. Читаючи її, так і хочеться закутатися у теплий плед, сісти у м'яке крісло біля вікна, попивати гарячий шоколад та зрідка відволікатися на сніг, що пролітає за вікном. "Най сніжить" - це історії підлітків, які так чи інакше застрягають у снігових заметах у переддень Різдва: хто в дорозі потягом, хто - до кафе, а хто - вдома із розбитим серцем. Під час читання трьох історій я ностальгійно згадувала підлітковий вік та всю ту безтурботність, усі смішні пригоди та нісетнітниці, що траплялися і з головними героями історій.

Книга - чудовий спосіб відпочити, порелаксувати на вихідних чи у зимові свята. Загалом я задоволена і не шкодую про витрачений на читання час.

Раджу читати лише зимою (ну, або тоді, коли сніжить), аби досягнути бажаного результату - задоволення від книги ;)

Вирок Сови: 4/5

Кетрін Стокетт «Прислуга»

Книга, що потрапила мені до рук наступною, вже занесена у список улюблених цього року, адже "Прислуга" - це зразок якісної літератури на  тему, яка актуальна й до сьогодні.

Кетрін Стокетт народилася та виросла на півдні, у сонячному штаті Міссісіпі. Її сім'я, як і усі інші в цьому штаті, мала чорношкіру прислугу, тож цією темою авторка, можна сказати, жила багато років, а деякі персонажі книги списані з реальних людей, яких знала Кетрін Стокетт. Тому роман вийшов неймовірно живим та яскравим.

Події відбуваються у містечку Джексон, де кожен один одного та один про одного все знає. Це 60-ті, тож кожна біла сім'я працевлаштовує чорношкіру прислугу. Проте попри начебто нормальні умови праці ці люди, що присвячують своє життя сім'ям білих, зазнають моральних знущань - від наклепів до розповсюдження інформації про те, що чорношкірі - розносники найрізноманітніших хворіб.

Авторка знайомить нас із центральними фігурами книги - розважливою Ейбілін,  імпульсивною Мінні та міс Скітер або Євгенією, яка просто не влазить у рамки суспільних законів. Розповідь ведеться саме від імені цих трьох. Перші дві героїні працюють у будинках білих сімей прислугою, натомість як Скітер - сама є білою леді, яка не зовсім вписується у компанію своїх заміжніх подруг з дітьми. Дивлячись на все, що коїться за закритими дверима їхніх будинків, ніби збоку, адже вона таки трохи аутсайдер (декілька років вчилася в університеті), Скітер вирішує, що настав час змінити щось у цьому суспільстві, тому що твердо переконана: так не має бути. А от що із цього вийде та хто їй у цьому допоможе - читайте в книзі.

Роман Кетрін Стокетт - дуже важливий, адже зачіпає дуже чутливу та, на жаль, досі актуальну в нашому суспільстві тему расизму. Він розповідає нам про сеґреґацію чорношкірих прямо із вуст них самих, що робить роман ще реалістичнішим. Мова книги проста, проте неймовірна яскрава та жива. Вона переносить нас у саме серце подій, де не замовчується жодна прикра деталь, де ми переживаємо із героями книги увесь спектр емоцій - від усмішки, голосного сміху, замилування до співчуття, розчарування, суму та сліз.

Усі герої роману прописані надзвичайно добре, до найменших деталей. І всі вони - такі різні. Найбільше, що мені сподобалося у цій книзі, це те, що авторка жодну перспективу героїнь, не нав'язує нам, не робить персонажів чорними чи білими, себто однозначно хорошими чи поганими, а такими, якими вони могли б бути у реальному житті. Ніхто в житті не буває лише хорошим чи лише поганим. І саме це робить героїв книги ніби реальними людьми.

"Прислуга" полонила моє серце, гадаю, назавжди. Я певна, що буду перечитувати цю книгу не раз, тому радію, що вона красується на полиці моєї домашньої бібліотеки.

Якщо ви ще не читали цієї книги - не гайте часу, беріться за читання! Це ж абсолютний мастрід!

Екранізацію книги я також подивилася, фільм гарний, проте раджу спочатку обов'язково книгу - вона яскравіша та цікавіша.

Вирок Сови: 5/5