Селесте Інґ «Несказане»

Він відчайдушно хотів бути таким, як усі. Вона з усієї сили намагалася виділятися із сірої маси. Він прагнув мати друзів та бути популярним. Вона - зробити кар'єру і не бути схожою на свою матір. Він - китаєць у другому поколінні імігрантів. Вона - американка. Джеймс та Мерилін. Одного разу їх долі перестрілися у лекційному залі і навіки переплелися.

А чи вірите ви в долю? Чи вірите ви радше у те, що кожен може змінити її? Все у наших руках, чи в руках випадку? До чого це я? Так, до вражень від роману "Несказане" американської письменниці китайського походження Селесте Інґ.

Про що роман?

Сім'я Лі - нетипова для тогочасного суспільства (50-ті - 70-ті роки ХХ століття) родина. Батько Джеймс - син китайців, які нелегальним способом потрапили в Америку у 50-ті. Мати, Мерилін - донька самотньої жінки, для якої найважливішими були дві речі: щоб донька знайшла доброго чоловіка та книга із куховарства. Джеймс та Мерилін одружилися, хоча про їхні високі почуття ми дізнаємося небагато. Просто Він відчайдушно мріяв про те, щоб бути, як усі, а Вона вперто намагалася довести своїй матері, що не така, як вона, не така, як усі ті домогосподарки, метою чиїх життів було робити щасливими своїх чоловіків, готуючи їм смачні обіди-вечері.

У Джеймса та Мерилін народилося троє дітей: Нат, Лідія та Ханна. Вони намагалися робити вигляд щасливої сім'ї, проте в душі кожного із них розросталася темрява, із якою кожен із них лишався сам-на-сам. Хоча насправді вони сиділи один навпроти одного в кухні кожного ранку та кожного вечора. Їхньою проблемою було... мовчання про несказане. Воно переслідувало їх, потроху заповнювало весь простір, що їх оточував, і почало душити. Проте не всі це помітили. Лише Ханна, якої ніхто й ніколи не помічав, зате вона помічала все. І лише одну людину це мовчання потрохи тягнуло на дно. Поки одного ранку вона не зникла. Поки іншого ранку її не знайшли. На дні озера.

"Несказане" - це крик душі, це попередження про те, як легко можна зламати примарне щастя, як легко вести когось до знищення, навіть не помічаючи цього. Це благання не мовчати про важливі речі. Роман Селесте Інґ - пронизливо-сумний, гіркий та болючий. Але такий потрібний! Читаючи його, задумуєшся над тим, скільки усього впливає на емоційний та психологічний стан дитини. Особливо якась жахлива подія або ж те, про що ніхто не говорить вголос, те, що говориться між рядків.

Стиль авторки

Стиль Селесте Інґ - справді геніальний! Я в захваті! Здавалось би, як можна було розкрити стільки важливих тем на такій невеликій кількості сторінок? Проте Інґ це вдалося майстерно.

Авторка настільки сильно заглибилася у почуття та переживання своїх героїв, у те несказане, що ховалося в серці кожного з них, що читати все це місцями було неймовірно сумно. Ти розумієш всю безвихідь поведінки персонажів, та нічого не можеш вдіяти. Не можеш підійти до них, дати ляпаса та крикнути: Скажіть нарешті про те, що у вас на серці! Поговоріть про свої проблеми, страхи, мрії та надії! Проте ти не можеш... Лише спостерігаєш за тим, як вони самі себе руйнують і розумієш, що так не можна і що жодна людина на світі не має права мовчати про важливе. І ти хочеш поділитися враженнями про цю книгу, порадити її усім-усім, кого знаєш і кого не знаєш. Просто як попередження. Просто як благання не мовчати про важливі речі...

Тому я вважаю, що Селесте володіє справжнім письменницьким талантом, адже не кожному під силу описати всі внутрішні переживання героїв так сильно! До того ж, у романі помічається невелика кількість діалогів. Більше тексту йде саме на внутрішні думки персонажів, що я вважаю лише плюсом роману.

Мінуси роману

Звичайно, в романі є й свої мінуси, проте враження від прочитаного залишилися настільки сильними, що ці мінуси для мене не суттєві. Можу лише сказати, що кінцівка мені не вельми сподобалася, тому що видалася неправдоподібною, хоча саме вона хоч трішечки мене розрадила. Адже атмосфера в романі справді похмура і безрадісна. І мушу зізнатися, що я все ж таки очікувала трохи іншого завершення, але все одно це не зіпсувало мого враження від книги загалом.

Що мене вразило?

Вразила мене в романі неймовірна кількість речей. Це і ставлення один до одного членів сім'ї, і виокремлення однієї дитини і роблення її кращою/улюбленішою за інших, це й проблеми з батьками (тут йдеться не лише про дітей Джеймса та Мерилін, але й про них самих і їхніх батьків), і проблеми несприйняття змішаної пари у суспільстві, неспроможність інтегруватися в ньому. Шокували мене також стереотипи в головах персонажів (особливо, у Мерилін), нездійснені мрії дорослих, які перекладаються на тендітні плечі дітей, а також те, чим може обернутися надмірна любов та опіка батьків. Мене вразила нездатність рідних людей комунікувати між собою, вміння замовчувати свої страхи, переживання та взагалі які-небудь емоції, незважаючи на те, що в душІ вони всі несамовито кричали. Тільки от хто почує, якщо крик твій мовчки відбивається від стін твого серця? 

Мене вразило, якими інколи жорстокими були вчинки членів цієї сім'ї, адже ні в кого з них не було друзів, тобто, вони мали би бути, по ідеї, близькими, натомість з кожним днем вони все віддалялися один від одного, поки не настав момент, коли треба було починати все спочатку. Проте дещо невідворотне вже трапилося. Дуже прикро було, що лише трагедія змусила членів сім'ї задуматися над своєю поведінкою, над тим, що треба щось змінювати, аби ця пустка не поглинула й інших. 

Мені дуже сподобалося, що незважаючи на неймовірно складні теми, що піднімаються в романі, він написаний легко і читається дуже швидко. Події динамічно змінюють одна одну і незважаючи на необ'ємність книги, всі теми розкриваються максимально розгорнуто. Хоча після прочитання все ще лишаються деякі запитання. 

Кому читати?

Усім! Всім-всім-всім! Щоб зрозуміти, як це надважливо - розмовляти, спілкуватися. І не просто "Як справи?", чекаючи прекрасних новин і очікуючи, наприклад, відмінних оцінок від своїх дітей, а справді тому, що вам небайдуже. Небайдуже, що на душі в рідних та близьких людей. Ця книга, звісно, не відповість на питання, як виховувати дітей чи як будувати свої сімейні стосунки, проте вона покаже, що може трапитися, якщо обрaти шлях "закритої мушлі", ніколи не розповідаючи про свої внутрішні переживання, ніколи не питаючи себе, чи могло б усе скластися інакше, якби усе було проговорено. Селесте Інґ показує, до чого може призвести нездатність взяти відповідальність за своє життя на себе, думки на кшталт "Така вже моя доля", "Вже запізно", "Хай краще діти"...

Книга вчить, наскільки обережними потрібно бути батькам у своїй поведінці та вчинках, адже більшість наших проблем - родом з дитинства.

Для мене книга стала пунктом 18 осіннього читацького бінго (сімейна сага).

Вирок Сови: 5/5.