Маркус Зузак: "Крадійка книжок"

Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про нещодавно прочитану книгу. Варто сказати, що спочатку я подивилася фільм "Крадійка книжок" і власне тоді дізналася, що він знятий за мотивами роману Маркуса Зузака. З того часу я постійно хотіла придбати цю книгу (оскільки фільм мені страшенно сподобався), аж поки не натрапила на неї у місцевій бібліотеці. Так я її і прочитала.

Книга мені дуже сподобалася. Як це завжди буває, - більше, ніж фільм. Події роману розгортаються у Німеччині перед початком Другої світової. Головною героїнею книги є дев'ятирічна на той час (січень 1939 року) дівчинка Лізель Меммінґер, за життям якої спостерігає неймовірна істота - Пан Смерть. Саме Він і є оповідачем історії життя Лізель і її близьких. Книгу я читала німецькою, тож у мене не було можливості оцінити вітчизняний переклад.

Роман починається із такого собі вступу Пана Смерті (буду його тут так називати, оскільки німецькою смерть - чоловічого роду) із таким собі зверненням до людей: "Ви всі помрете", а також із важливістю кольору неба у смертний час кожної людини. Насправді, каже Пан Смерть, люди помічають колір неба лише на початку та в кінці дня. Хіба ж це не безглуздо? Адже між цими обома відрізками часу небо ще тисячі разів змінює свої барви. Що ж, Пан Смерть розглядає свою справу, як своєрідний бізнес, це його професія, його ремесло - забирати в людей життя. І у цьому процесі він просто вже звик помічати барву неба в той чи інший момент відбирання життя. Та навіть на таку, здавалось би, бездушну істоту, як Пан Смерть, ця професія впливає не дуже добре, м'яко кажучи; втомлює його, і він хотів би піти у відпустку.

Автор настільки майстерно змальовує образ Пана Смерті, який не є людиною, але має, тим не менше, багато людських бажань, наприклад, відпочити на березі моря у чотирьохзірковому готелі чи покататися на лижах. Єдине, що його стримує - це те, що немає кому бідолаху замінити, тож він використовує як відпочинок маневр відволікання за допомою барв і відтінків неба, а також за допомогою спостереження за людьми. Саме так він і познайомився із головною героїнею Лізель, хоча й залишався для неї невидимим. А сталося це у засніженому полі біля залізничної колії, коли Лізель разом із мамою ховала свого маленького братика, який помер у потязі. Власне, якраз по душу хлопчика і прийшов був Пан Смерть у потяг. І залишився, тому що саме у той момент Лізель зацікавила нашого оповідача. Там, у засніженому полі, шокована смертю, свідком якої стала, дівчинка не може повірити, змиритися із жорстокою реальнісю. Там, у снігу, увагу Лізель привертає книга "Посібник гробаря", яку вона викрадає. І з цього починається її кар'єра крадійки книжок. Саме тому Пан Смерть і називає її саме так, а не на ім'я. Вже тут автор показує особливе ставлення дівчинки до книги - не як до якоїсь непотрібної речі (книга валялася у снігу), а як до скарбу.

Поховавши братика у снігу, Лізель разом із мамою їдуть далі - до маленького містечка Мольхінґ (його насправді не існує), яке знаходиться недалеко від Мюнхена, де її чекає прийомна сім'я. Дівчинка потрапляє у будинок на Небесній вулиці, де мешкає її прийомна сім'я. Губерманни - старші люди, які мають досвід із виховання прийомних дітей. Прийомного батька звати Ганс, він високий, статний, працює малярем і грає на акордеоні, ім'я його жінки - Роза, яка схожа на "шафу, на яку накинули зимове пальто". Вона заробляє тим, що пере білизну багатих людей Мольхінґа. Манера розмовляти у Рози вельми специфічна, і має пройти деякий час, перш ніж Лізель звикне до неї. І ще трохи більше часу, щоб почати називати Губерманнів мамою і татом.

Дівчинка важко переживає перший час. Вона не може зрозуміти, чому мама покинула її. Десь всередині вона розуміє, що врятована від долі, яка якимось чином пов'язана із незрозумілим словом "комуніст". Та це її зовсім не тішить.

Дівчинка йде до школи, де виявляється, що вона не вміє читати і писати, через що її садять до маленьких дітей, які тільки починають вчити алфавіт.  Їй дуже соромно за себе. Батьки не можуть їй допомогти, адже самі не дуже грамотні. Та тим не менш, у лютому Лізель починає отримувати опівнічні уроки читання із Гансом, із яким Лізель із самого прибуття на Небесну вулицю одразу знаходить спільну мову. Саме він рятує її від нічних жахіть, у яких вона переживає один і той же момент. Саме він знаходить її скарб, захований під матрасом ліжка, і пропонує вчити її читати. Так щоночі вони розділ за розділом читають "Посібник гробаря". Цей процес - довгий і складний, адже тато не дуже добре вміє читати. Але тим не менше - це початок освіти Лізель.

У цей час Лізель знаходить і друзів, і ворогів. Доводить, що вміє грати у футбол, хоч вона й дівчинка. Саме так вона знаходить собі найкращого друга Руді Штайнера, сусідського хлопчика, який є фанатом Джессі Оуенса, і колись навіть намагався повторити його рекорд. Разом із Руді Лізель переживає багато моментів свого життя, про які я не буду тут розлого писати. Адже що тоді вам читати? ;) Із Руді Лізель проводить багато часу, граючись, а потім, коли війна змінює усіх, - крадучи яблука, потім - овочі. Але й книги.

Приблизно у середині книги з'являється новий персонаж, єврей Макс Ванденбурґ, який змушений переховуватися, щоб врятувати своє життя. Оскільки Ганс Губерманн - проти діючого режиму, але не може про це відкрито сказати, зрозуміло ж, він надає Максові прихисток у своєму підвалі. Так зав'язується ще одна дружба - між Лізель та Максом. Він - той, хто спонукає її до письменницької діяльності, так би мовити. Прохаючи записувати для нього те, що вона бачить надворі. Адже він не може вийти зі свого сховку. Лізель описує йому погоду надворі, колір неба, сонце, все, що бачить. І робить вона це у дуже незвичній манері, як для дитини. Лізель не має права розповідати про Макса нікому, навіть найкращому другові. Їй вдається не проговоритися, хоча інколи вона думає про те, що вона б із радістю поділилася цією таємницею. Коли ситуація стає надто небезпечною, Макс покидає підвал Губерманнів і залишає Лізель у подарунок саморобну книжку із малюнками, зроблену із Гітлерової "Моєї боротьби".

Ситуація із переховуванням Макса стає справжнім випробування для сім'ї. Батьки весь час турбуються про те, як прожити, оскільки і самим ледь є як прогодуватися. У час війни Роза втрачає усіх клієнтів, навіть мера міста і його дружину, яка дозволяла Лізель читати книги із їхньої домашньої бібліотеки. У знак помсти за маму Лізель починає викрадати одна за одною книги із бібліотеки мера. У книгах вона тамує жагу до знань. Що більше Лізель читає, то більше їй хочеться читати далі. Таким чином дівчинка збирає свою колекцію книг.

Пан Смерть розповідає нам історії з життя Лізель: про дружбу, вірність, любов, в тому числі і до книг; про війну, голод, крадіжки, Гітлера, нацистів, гоніння євреїв, про дитинство і дорослішання, про життя і про смерть.

Книга читається легко (щодо мови) і швидко, незважаючи на великий обсяг. Вона поділена на 10 частин, розділи доволі невеликі. Мова - багата на дивовижні і незвичні образи, сповнена подекуди гумору, подекуди іронії, але все ж доброзичливості. Смерть - не злий і жорстокий персонаж. Він і сам каже, що не cтрашний, він - просто підсумок. Читач постійно дивиться на речі під незвичним кутом, крізь призму погляду Пана Смерті. Незвичні описи людей, подій змушують задумуватися над найменшими дрібницями і думати: "А й справді! Так і є". Це те, що мені, мабуть, найбільше сподобалося у цій книзі. Ніде досі подібного оповідача не зустрічала. На жаль, кінцівка книги сумна, але й не варто очікувати від книги про війну хепі-енду, чого я, власне, і не робила. Все ж таки, кінець сумний, але не аж настільки, що я б відмовилася від прочитання, знаючи, що буде у фіналі. Як на мене, кінцівка абсолютно відповідає реаліям того часу. Та незважаючи на такий фінал, книга не залишає на серці тягаря, як буває після прочитання дуже сумних книг.

Із упевненістю можу назвати цю книгу однією із своїх улюблених і з радістю ставлю свій вирок: 5 зірочок із 5.