Богдан Логвиненко: "Saint Porno. Історія про кіно і тіло"

Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про книгу Богдана Логвиненка "Saint Porno. Історія про кіно і тіло".

Насправді я чула багацько незадоволених відгуків до цієї книги, та так вже вийшло, що автор завітав до чудового міста Гамбург і подарував моїм друзям примірник. Тож я скористалася можливістю і прочитала Saint Porno. Насправді назва твору (саме твору, бо романом його важко назвати) має небагато спільного зі змістом. Ця історія не зовсім про кіно (тю, хто причисляє порно до кіно? Не знаю, як ви, а я - точно ні) і трохи про тіло. Це історія здебільшого про людину, її комплекси, сприйняття себе, світогляди, сприйняття релігії і спроба зробити українців менш православними (хаха):

"Я цілком усвідомлюю, що моя історія, можливо, змінить щось лише на долю відсотка, на якийсь міліметр відсуне поділку подалі від православної агонії. А може, і не змінить узагалі. Втім, я принаймні спробую."

Твір написаний у публіцистичному стилі як одкровення анонімної української порноакторки. Саме до оцього я й поставилася вельми скептично. Думала, буде там якась жестяка, що сплюндрує і так вже сплюндрований для західного світу образ української жінки. Натомість нічого такого не сталося. Мені сподобалося те, що до кінця я так і не змогла розгадати, вигадана ця історія чи справжня. А також безпосередня щирість головної героїні, яка нічого не приховує і нічого не соромиться. Але... Все-таки склалося враження, що якісь дивні проблеми живуть в її голові. Наче вона стала порноакторкою, щоб втекти від себе, від стрьомності свого рідного містечка, від своїх комплексів, від ненормальних стосунків. Також у книзі дуже такі стрьомні стереотипи. На кшталт:

"Якось після кількох місяців поцілунків я подумала запросити Андрія додому, коли нікого не було. Але побоялася.

— Добре, що не запросила, — потім сказав він. — Я подумав би, що ти якась шлюха."

Чи:

"Чому дівчина, яка добровільно зайнялася сексом перед камерою з хлопцем, — жертва, принижена й опущена, а чоловік — безапеляційний переможець?"

І ще такі порівняння, як от: вдома наші чоловіки ставилися до мене, як до останнього шмату лайна, а у студії (де знімалися порнофільми) всі були такі уважні до мене. Стрьомно-стрьомно, панове.

От не знаю, можливо, і були в Радянському Союзі такі стереотипи. Я в ньому не зростала, тож нічого з цього приводу сказати не можу.

Та загалом книжечку можна прочитати. Так, для загального розвитку. Тим більше, що вона невеличка і читається за день-два. 

Вирок Сови: 3,5/5 зірочок.

Дейв Еґґерс: "Сфера"

Чи замислювалися ви над тим, що чекає нас у майбутньому? Через років, скажімо, 20-30? Впевнена, що майже кожного із нас відвідували такі думки. Світовий бестселлер Дейва Еґґерса - саме про це недалеке майбутнє. І сьогодні я, Сова, розповім вам про свої враження від цього роману-дистопії.

Чи хотіли б ви жити в ідеальному суспільстві? Де немає крадіжок, злочинності, корупції? Де існує філософія, яка полягає в тому, що кожен має право знати все? Все, до найдрібніших деталей? Що ж, це виглядає справді ідеально. Чи то пак принаймні звучить. Та завжди існує і зворотній бік медалі.

"Сфера" - інтернет-корпорація світового масштабу, яка давно вже поглинула такі величезні компанії, як Google, Facebook, Amazon та інші. Нею правлять, як їх усі називають, Троє Мудреців, які різняться своїми характерами, та тим не менш їм вдається гармонійно керувати корпорацією, яка, звісно ж, знаходиться не будь-де, а в Сан-Франциско.

Ціль Сфери - досягти повної прозорості у суспільстві завдяки малесеньким камерам, які всі можуть ставити всюди (та й не тільки завдяки їм, але й цілій низці інших проектів, які розробляються у Сфері надзвичайно часто). І ніщо з цієї інформації ніхто ніколи не зможе стерти. Так не буде злочинності, бо всюди існують докази вчинених злочинів. Так не буде корупції у політиці, адже й політики носять на собі малесенькі камери, і мільйони глядачів у всьому світі стежать за кожним їхнім рухом, за кожним словом. Так не буде воєн і не буде таємниць, бо, за так званою демократією Імона Бейлі - одного із мудреців, - таємниці - це брехні. Саме так. Адже таємниця - це зумисне приховування правди від своїх побратимів. Отже - брехня. Але ж кожен має мати право знати все. Абсолютно все! То як же можна приховувати знання від тих, хто хоче ними володіти? Отож бо й воно. Так усі будуть знати про тебе все, ти зможеш ділитися з усіма своїми знаннями та досвідом. Так ти стаєш кращою людиною! Прозорість - це майбутнє суспільства. Таємницям немає місця в ньому. Знаннями треба ділитися. Так виглядає ідеальний світ в очах Бейлі.

Мей Холланд - 24-річна дівчина, яка завдяки своїй найкращій подрузі Енні потрапляє у Сферу, окунається в її атмосферу і щиро переконана у геніальності ідей корпорації. Спочатку Мей потрапляє на найнижчий щабель кар'єрного зросту, а саме у відділ Customer Experience (відгуки клієнтів). Та її успіхи зростають просто на очах. Рейтинги зашкалюють, і то - на всіх рівнях. А їх, цих рівнів, до біса багато. Спочатку - твій особистий рейтинг, який залежить від кількості зроблених тобою завдань, тоді - загальний рейтинг, що стосується твоєї команди, потім рівень твоєї участі в житті Сфери, тобто, участь у різноманітних івентах, яких кожного дня десятки, коментарі, фото, відгуки та перепости про ці івенти. Адже все це дуже важливо, оскільки у Сфері працюють не якісь там роботи, а люди, які створюють спільноту. І ти - частина цієї спільноти. Тож прослідковується також і рейтинг твоїх постів, коментів, лайків, дислайків і такого іншого, які стосують не роботи, а твого особистого життя, адже ти, знову ж таки, не робот, а Сфера дбає про своїх працівників і хоче, щоб у них був вільний час на своє особисте. Хоча... Чи є воно таки особисте? Існує ще безліч рівнів, які я не буду далі перераховувати. 

Життя Мей змінюється блискавичними кроками. І ось вона вже дівчина, що має серйозну роботу і може допомагати батькам. Мей начебто і згідна із переконаннями Сфери, та не зовсім їх дотримується. Поки  однієї ночі не трапляється подія, яка повністю і докорінно змінює роль Мей у Сфері. Дівчина стає однією із "прозорих", тоді як корпорація прагне досягнути того, що називається повним завершенням Сфери. Що це означає (не знає ніхто) і що із цього вийде - читайте самі :)

"Сфера" - яскравий приклад можливого майбутнього, яке чекає людство із такими темпами поширення соцмереж та життя онлайн загалом. Це книга, що змушує задуматися над майбутнім соцмедіа і над їхнім впливом на людей. Дуже цікаво було читати, які плюси прозорості можуть бути. І звучить воно все справді класно! Але, як я вже згадала на початку, існує й зворотній бік медалі. А це - додатковий контроль над кожною людиною. Це гноблення тих, хто противиться тому, щоб ставати прозорим. Це постійний контроль над тим, що ти їси, що п'єш, як вдягаєшся, як ти вчишся, де знаходишся і так далі. А що трапляється із людьми, які не хочуть дотримуватися повної прозорості? Їм логічно ставлять запитання: "А що ти приховуєш?"і фактично примушують стати прозорими.

Книга поділена на три частини: Книгу 1, 2 і 3. Хоча насправді більшість книги займає Книга 1.  А ще у романі немає розділів, та це для мене не було проблемою. Одразу хотіла би спростувати відгуки деяких букблоґерів про те, що у книзі майже до кінця нічого не відбувається. Це не так! Згідна, що немає якоїсь нереальної супердинаміки, та книга дуже атмосферна і просто захоплює тебе у свій Всесвіт. Авторові прекрасно вдалося описати всю внутрішню структуру та ідеологію корпорації. Також цікавим я вважаю погляд на події не противника, як це зазвичай буває в романах-дистопіях, а навпаки - прибічника переконань Сфери. Хоча тут були і свої мінуси. Мей - персонаж, якому ти не обов'язково співчуватимеш і жалітимеш. Вона - не зовсім симпатичний герой цієї книги. Ну хіба ви б співчували людині, яка сама вибрала собі такий шлях? Усвідомлюючи все, але не маючи чи то бажання, чи то ще чогось протистояти системі. Є в цьому якась жорстокість. З іншого боку, важко сказати, чи був у неї насправді вихід. Адже тоді їй загрожувало би звільнення. А це привело б за собою цілу низку інших сумних подій. Тому Мей лишилося лише підкорятися. Та якби вона раніше подумала про усілякі наслідки своїх дій, все було би зовсім по-іншому. Те, що дратувало у ній інших читачів, я сприймаю, як спосіб автора передати сутність героїні. Її наївність, нездатність приймати рішення, свідома відмова від раціонального мислення, надмірна емоційність та частково й легковажність є, як на мене, частиною особистості Мей, адже саме такими людьми можна легко маніпулювати. І саме це автор хотів підкреслити, бо ж Сфера робила свої ставки, перш за все, на молодих людей.

Книга показує, що трапляється, якщо сліпо вірити чиїмось ідеям і переконанням. Цей роман - не в останню чергу про людяність і знову ж таки про бажання людей стати Богом:

"Тепер ми всі є Богом. Скоро кожна окрема людина буде мати змогу бачити інших та винести їм вирок. Ми всі побачимо те, що бачить Він. І ми оголошуватимемо Його вирок. Ми будемо транслювати Його гнів та роздавати Його прощення. На тривалому та глобальному рівні. Всі релігії чекають тієї миті, коли кожна людина стане безпосереднім послом Божої волі..."

Ця цитата не є словами когось із головних героїв, це - слова якогось випадкового чувачка, який зустрівся Мей, та вони передають в більшій мірі суть цілі Сфери - стати таким собі Богом, щоб контролювати всіх і все.

Тепер трошки критики: Як я вже зазначала вище, книга поділена на три книги, що мені не дуже зрозуміло, тому що більшу частину роману займає книга 1, а інші дві книги до смішного короткі, особливо третя книга, яка йде більше, як епілог і займає всього 4! сторінки. Але то таке. Більше претензій у мене до автора буде стосуватися головної героїні, яка попри усі свої дивакуватості (це ви зрозумієте при читанні) все рівно залишається не до кінця прописаною чи продуманою Еґґерсом. Наприклад, у відношенні щодо своїх батьків чи найкращої подруги Енні. Ці епізоди якісь недовершені. То Мей переймається здоров'ям своїх батьків, зокрема тата, то їй узагалі байдуже, де вони. То вона ненавидить Енні, то та вже знову її найкраща подруга. То дівчина ненавидить одного з коханців, то вже з ним зустрічається. Ні, звісно, можна було б розглянуті ці ситуації в тому плані, що головна героїня настільки невпевнена у собі й боїться прийняти будь-яке категоричне рішення, якби не відчувалася якась фальш у тих моментах, неправдоподібність того, що відбувається. Так, ніби автор спеціально все так закрутив, бо так треба для подальшого сюжету. Та, згрубша, це й уся моя критика. Незважаючи на те, що екшену, як такого, не було досить довго (хоча знову ж таки - особисто для мене всі події були дуже напруженими), компенсувалося це останніми ста сторінками, які ще більше затягнули у свій вир. Але насправді динаміка в романі була не такою вже й важливою, як діалоги між людьми, як аргументи за і проти прозорості. Я не могла відірватися від книги, не прочитавши все до фіналу, від якого мурашки бігли по шкірі...

Роман зачіпає дуже важливу тему, чого нам стерегтися у майбутньому. Насправді книга читалася неймовірно цікаво і швидко, залишаючи по собі багато думок і питань, а що ж робитиме людство, якщо така корпорація справді з'явиться і захоче транспаретності у всіх проявах життя. Лайки чи дислайки стануть не просто символами того, чи подобається тобі щось, чи ні, а зможуть справді змінювати світ, ці лайки чи дислайки будуть мати владу вирішувати життєво важливі запитання. А що скажете на це ви? 

До речі, читати книгу я почала російською, та прочитавши 100 сторінок жахливого перекладу (під жахливим я розумію те, що в ньому між рядків читається негативне ставлення перекладача до героїв та й до всього, що відбувається в романі), я таки перейшла на німецьку, де жодного негативу не відчула. Дуже сподіваюся, що й українською цей бестселлер неодмінно перекладуть!

Вирок Сови: 4,5/5 зірочок.

P.S: Тепер лишилося подивитися екранізацію. У головних ролях - Емма Уотсон та Том Хенкс! Трейлер - внизу :)

UPD: нещодавно переглянула фільм, і він мені також сподобався, у ньому вирізані, так би мовити, всі недоречні чи непотрібні, на мою думку, картини, що є тільки плюсом. Справді гарно та якісно знятий фільм, лише не вистачило мені такої ж кінцівки, як у книзі. То було би більш довершено. І переклад книги українською вже є! Ура! :)

Василь Симоненко: "Народ мій завжди буде"

Називайте мене старомодною, але сьогодні я, Сова, вам зізнаюся, що Василь Симоненко належить до моїх найулюбленіших українських поетів. Тому я дуже хочу познайомити тих, хто з ним іще не знайомий, з одним із найгеніальніших, на мою думку, поетів-шістдесятників та його збіркою "Народ мій завжди буде: вірші та казки". 

Наскільки я пам'ятаю, Симоненка у школі ми проходили всього раз, в одинадцятому класі. І єдине, що мені пригадується, - це вірш Ти знаєш, що ти людина? Через цей один вірш я закохалася в його поезію. Після закінчення університету і переїзду я неодноразово зустрічала вірші Симоненка - то випадково, а то й хтось із друзів постив у фейсбуці. І от в такі моменти я перечитувала його вірші та насолоджувалася плавністю рим та ритмів, милозвучністю рядків та яскравістю образів, які поет створював у своїх поезіях.

І от нещодавно я натрапила на оцифрований hurtom.com збірник "Народ мій завжди буде", виданий 1990 року, в якому зібрані найрізноманітніші вірші поета на різну тематику. До збірки входять вірші, легенди, поеми та казки, а також маловідомі твори, які раніше друкувалися лише у періодичних виданнях.


Читаючи, я насолоджувалася, перш за все, римами і яскравими образами, в яких відчувається любов автора до всього навколишнього світу.

Світ який — мереживо казкове!.. 

Світ який — ні краю ні кінця! 

Зорі й трави, мрево світанкове, 

Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий, 

Пристрасний, збурунений, німий, 

Ніжний, і ласкавий, і жорстокий, 

Дай мені свій простір і неспокій, 

Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту, 

Дай мені любові, дай добра, 

Гуркочи у долю мою, світе, 

Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині, 

Щастя не жалій моїм літам — 

Все одно ті скабри по краплині 

Я тобі закохано віддам.

Є у віршах Симоненка прозора чистота, щирість і ніжність.

Дотліває холод мій у ватрі,

Я один замріяний іду...

Ми тоді зустрілися в театрі,

На гальорці в третьому ряду.

І не вірю, що мені здалося,

Бо напевне знаю — так було:

То не скрипка кликала — волосся,

Що тобі спадало на чоло.

Тишина хиталася велично,

Ніжні струни квилили внизу —

Тож було і солодко, й незвично

У твоїх очах читать грозу.

А коли виходили із залу

З думами про вічне і земне,

Довго ти під ліхтарем стояла

І чекала, радісна, мене.

Ми ішли через блакитне місто,

Мовчки зупинились на мосту.

Ти була така прозора й чиста,

Я не смів порушить чистоту.

Тільки досі знаю: не здалося,

Так і залишилось, як було,—

То не скрипка кличе, а волосся,

Що тобі спадає на чоло.

Дотліває холод мій у ватрі,

Біля мосту стишую ходу...

Часто жду тебе я у театрі,

На гальорці в третьому ряду...

У цій збірці є все - і любов до мами (Матері), до рідного краю (Грудочка землі; Україні) і народу (Древній, обікрадений народе); і кохання, і висміювання тодішнього режиму (Цар Плаксій і Лоскотон, Подорож у країну Навпаки), і відгомін війни (Конвалія).

Я не помру від розпачу і муки,

Лиш в одинокі ночі навесні

Все будуть сниться милі, теплі руки

І оченята сині і ясні.

І будеш ти у кожному диханні,

І будеш ти навіки при мені

Гасить зірки очима на світанні,

Палить мене в безжальному вогні.

І буду ждати кожної години

В далекому чи близькому краю

Одну тебе, тебе єдину,

Маленьку милу дівчинку мою.

Читаючи, до прикладу, Заячий дріб, де поет на жартівливий манер показує юним читачам реалії життя (і цими жартівливими образами Ліхтаря, Чиряка чи Молота Симоненко проводить паралелі до людей і їх характерів), я тоді собі подумала: чому у школі не проходять Симоненка і раніше 11-ого класу? 

Скрізь Вітер нашумів,

Що Дуб сякий-такий:

«Упертий дуже він

І зовсім не гнучкий.

До того вже, нахаба, загордився,

Що, скільки я не дув,

Ні разу не вклонився!»

Неважко зрозуміти Вітрові жалі:

Дуби ні перед ким

Не гнуться до землі!

Молот 

У тебе тільки й слави, що важкий, —

Якось до Молота озвався Кий. —

Дивись оно, маленького Ножа

І то усякий більше поважа.

А ти, мабуть, як буде треба,

Не зможеш і постояти за себе.

— Нічого, — Молот рубонув з плеча, —

Як буде треба, викую Меча!

Скільки усього повчального ховається у віршах поета! Кожного разу, читаючи вірші Симоненка, я запитую себе, а скільки років би йому виповнилося сьогодні і можу лише шкодувати, що країна втратила такий осяйний розум. 

Сова радить: читати усім, хто цікавиться якісною українською поезією.

Вирок Сови: 5/5 зірочок

Джоджо Мойєс: "До зустрічі з тобою"

Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про книгу, яка мене страшенно вразила, залишивши глибокий кратер у моїй душі. Насправді я довго вагалася, чи варто читати мені книгу Джоджо Мойєс "До зустрічі з тобою". Чесно кажучи, боялася перебільшеного мелодраматизму, чого давно вже не люблю. От драми - це так, це те, що я поважаю, є в них незбагненна глибина. А мелодрами завжди дуже передбачувані. Хоча і їх під настрій можна почитати. Одним словом, вагалася я доти, поки випадково не затягнула коханого в кінотеатр на прем'єру екранізації роману. І фільм мене настільки вразив, що я без вагань знала - точно хочу прочитати книгу, адже книги завжди були для мене у сто разів цікавіші, ніж фільми. Та я чула багато нечудових відгуків щодо українського перекладу роману, тому вирішила читати німецькою. І про свій вибір ні на мить не пошкодувала. До читання я дуже довго готувалася морально, адже знала, чим все закінчиться. І ось нарешті я знайшла в собі сили це зробити.

Луїза Кларк - молода 27-річна дівчина, яка живе у маленькому містечку в Англії разом зі своїми батьками, дідусем, молодшою сестрою Тріною та її маленьким сином Томасом, працює у невеличкому кафе, котре вона дуже любить і зустрічається із хлопцем, стосунки з яким тривають вже 7 років. Та одного дня її налагоджене, як механічний годинник, життя змінюється, коли вона втрачає роботу в улюбленому кафе. Лу змушена шукати нову, подавшись на службу зайнятості. Перепробувавши безліч робіт, які їй так і не підійшли, Лу чіпляється за останній шанс - вакансію доглядальниці за людиною з обмеженими можливостями. І хоч у Лу немає ні бажання, ні досвіду, щоби братися до такої роботи, у неї не лишається вибору, адже це вона, хто практично годує сім'ю. Лу - дуже позитивна дівчина, із відмінним почуттям гумору та поганим смаком, що стосується моди. Потрапивши в халепу із костюмом на співбесіді (епізод, котрий порвав мене на шматки), Лу все ж отримує роботу. Із контрактом на півроку. 

Її підопічний - 34-річний Уілл Трейнор, колишній бізнесмен, який два роки тому потрапив в автомобільну катастрофу, і тепер все його тіло паралізоване, крім декількох пальців однієї руки. Він не може і не хоче миритися із таким способом життя, тому до Лу він спочатку ставиться вельми вороже. Та проходить час - і Лу та Уілл стають не просто друзями. Їх пов'язує не просто ниточка взаєморозуміння і дружби, а тонкі тенета кохання. Та чи зможе Лу вберегти його? Адже незабаром дізнається, що Уілл прийняв важливе і жахливе рішення. І щоб змінити його, Лу має лише або, як переклали це німецькою, цілих півроку. 

"До зустрічі з тобою" - це глибокий, проникливий роман, сповнений життєрадісності, прекрасного гумору та людяності. Вперше я стикаюся із таким ненав'язливим способом змусити людей задуматися про такий складний вибір, як вибір між життям та смертю. Мойєс змушує тебе зрозуміти, що насправді ніхто не знає, що правильно, а що ні. 

Чи має людина право грати роль Бога? І чи має вона право вирішувати, коли їй помирати? Чи має право хтось їй це заборонити? Чому хтось може вибрати не життя, а смерть? Невже життя, що відрізняється від інших, не заслуговує на те, щоб його цінувати? Ці та безліч інших запитань піднімаються у книзі. 

Роман вразив мене, перш за все, щирістю та відвертістю, відкритістю героїні Лу та її невимовним оптимізмом. Та разом із тим - її особистість настільки різноманітна! Своєю безпосередністю Лу одразу припала мені до душі. Вразило мене і те, як сильно змінив Уілл життя Лу і навпаки. Я щиро раділа внутрішнім змінам дівчини - від моменту, коли вона й не уявляла, хто вона, і до чіткого усвідомлення цілі свого життя, хоча у цьому я так до кінця і не впевнилася. Вразила мене й історія кохання, описи усієї гами почуттів Лу - такі правдиві і абсолютно щирі. Я переживала із героїнею усі миті - і відчай, розчарування, злість, біль, дружбу, кохання, нерозуміння, нездатність здатися, і примирення із реальністю. Це - книга, що змусила мене довго думати, хто ж мав рацію, чого варті почуття для когось зокрема та для людей загалом і чи є це справді неправильним - бути в якійсь мірі егоїстом.

Я точно можу сказати, що роман Джоджо Мойєс "До зустрічі з тобою" відтепер належить до моїх улюблених! Це книга, яка залишила по собі величезний слід, який не залишиться в моєму серці назавжди, слід, який буде боліти ще довго. Кожна сцена, кожен діалог проникнуті такою справжністю, що читаючи, я занурювалася у світ головних героїв, як Аліса у Задзеркалля. Я практично дослівно відчула себе у шкурі Лу. І це було незабутньо!

До речі, це був перший роман Мойєс, який я прочитала. До інших її книг я не бралася, але й ще не вирішила, чи братимусь. Боюся розвіяти всі ті сильні відчуття, що так вразили мене у книзі "До зустрічі з тобою". Роман, до слова, має продовження, але я майже впевнена, що не читатиму його. Адже багатьох моїх друзів він розчарував.

Єдине, що мені не дуже сподобалося у - це те, що майже усі розділи книги велися від імені Лу, але також були і розділи від імені Камілли  (матері Уілла), Натана (медпрацівника, що доглядав за Уіллом) та Тріни (сестри Лу). Цих інших було дуже мало, і це кидалося в очі. Як на мене, то потрібно або рівномірно розподіляти частини від імені інших персонажів, або взагалі не писати таких розділів. Але це, звісно, бачення звичайного читача.

Книгу я раджу всім, кого зацікавив опис. Та хто лінується читати, може переглянути фільм. Я вважаю, що це одна із найкращих екранізацій романів. Можливо тому, що сценарій до фільму писала сама Джоджо Мойєс. Гра акторів надзвичайна, сюжет не змінено. Для зацікавлених - трейлер унизу.

Вирок Сови: 5 зірочок із 5.

Люко Дашвар: "Покров"

Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про свої враження від книги "Покров". Насправді я така собі прихильниця творчості Люко Дашвар. Сюжети її книг завжди дуже незвичні і захоплюючі. Моє знайомство із творчістю Дашвар припадає ще на студентські роки в Україні. Достеменно сюжетів не пригадаю. Пам'ятаю лише свої емоції. Вразив мене роман "Село не люди", але особливо - "Молоко з кров'ю". Та сьогодні - про "Покров" (зауважте, що й тут фігурує слово "кров").

Я давним-давно не читала книг Люко Дашвар, аж тут натрапила  на сайті українського booktube на фб відгук на нову книгу і вирішила її прочитати.

У романі - дві сюжетні лінії. Перша - про Ярему Дороша і його сім'ї. Це складна та заплутана історія про прокляття роду аж до сьомого коліна, на котрому він і мав би закінчитися. А все - через зраду дружині, яка це прокляття на Дороша й накликала. 

Друга сюжетна лінія відбувається у наші дні, тобто на зламі 2013 і початку 2014 року в Києві. Як ви здогадуєтеся, ці дві лінії перетинаються. Головною героїнею сучасності є Мар'яна Озерова. У пошуках кохання дівчина починає роман зі своїм босом Хотинським, від якого і дізнається про пошуки нащадка Дороша. На цій справі можна заробити купу грошей, переконує бос. Хотинський переконує наївну, закохану Мар'яну зайнятися пошуками, обіцяючи їй солодке життя, і дівчина так захоплюється пошуками та історією Дороша, що втрачає роботу в рекламній агенції. Паралельно до цього розгортаються події на Майдані, якими головна героїня не дуже й переймається. На відміну від своєї найкращої подруги, медсестри Полі, яка весь вільний час проводить на Майдані. Так само, як і батько Мар'яни Валентин. До цього всього додається ще й історія Ади чи Аїди, матері дівчини, її нещасливого дитинства та й життя загалом. І всю свою злість і розчарування вона скидає на спини чоловіка та доньки. Чим далі, тим все гіршими стають відносини між членами родини. Аж поки ситуація доходить до апогею. 

Чим закінчаться пошуки нащадка Дороша? Через які випробування долі доведеться пройти і самій Мар'яні, і її сім'ї? І чи справді рід Дороша закінчиться на сьомому коліні? Про все це ви дізнаєтеся, прочитавши книгу.

Як завжди, у Люко Дашвар - цікавий та закручений сюжет із безліччю історій. Було напруження, тому читалося дуже швидко. Але мені не вистачило заплутаності. Я все-таки занадто скоро здогадалася, що буде в кінці. Не вистачило мені й тієї атмосферності, яка завжди була присутньою у прочитаних мною книгах. Та загалом - дуже цікаво і по-люкодашварівськи.

Вирок Сови: 4/5 зірочок.

Ренсом Ріґґз: Трилогія. "Дім дивних дітей"

Ви не повірите, якщо скажу, що змотивувало мене до прочитання цих книг. Це був не хто чи то пак що інше, як трейлер до фільму. Наскільки цікаві і кльові ці дивні діти! - подумала я, побачивши персонажів тім-бертонівського фільму (а я страшенна фанатка Тіма Бертона і була впевнена, що він якщо вже він вирішив знімати по книзі фільм, отже - книга цікава). Саме тому і вирішила прочитати трилогію. А от що із того вийшло, я, Сова, зараз вам розповім.

Насправді я чула дуже багато відгуків про ці книги, в більшості хороших. Тільки однієї деталі я при цьому не врахувала - я дещо виросла із цього віку. Хоча ні, це ж неправда, я обожнюю казки, особливо незвичні, що, як мені здавалося, мало чекати на мене у цих книгах. І чи то забагато очікувань було у мене щодо трилогії, чи просто очікувала іншого, але історія Ренсома Ріґґза мене якось не зачепила. Вже самі фото дивних дітей мене не вразили, а навпаки - розчарували... Діти на них якісь моторошні, і обличчя в них похмурі... Але не все так песимістично. На фото я начхала і почала читати історію.

Книга перша починається нашим знайомством із хлопцем-підлітком на ймення Джейкоб. Він має багатих батьків, тобто, якщо вже бути чесною, то з батьків у нього багата тільки мама, а тато займається такою маячнею, як орнітологія. Все б нічого, тільки Джейкоб - лінивий млявий апатичний підліток, якому аж ніяк не цікаво займатися в майбутньому сімейним бізнесом - мережею аптек. Тим не менш, на літо його відправляють працювати в одну із тих же аптек, щоб набиратися сякого-такого досвіду. Джейкоб спеціально виробляє всілякі дурниці, лиш би його звільнили і він міг бути собі вільним від таких зобов'язань, як робота в аптеці. Але на його нещастя, ніхто його не звільняє.

Ще у Джейкоба є дідусь Ейб, який колись був супердідусем, котрого хлопець любив до безтями. А все - через його цікавенні історії про дивних дітей і місце, де вони жили - острів Кернгольм, що належить до Великої Британії. Дідусь навіть показував Джейкобу фотографії дивних дітей. Хлопчик неймовірно пишався, що у нього такий незвичайний дід, але з нього почали кепкувати у школі через переповідання дідусевих історій. От і з дорослішанням хлопець все менше вірив у ці "казки" про дивних дітей. Одного разу він так розлютився через кепкування однокласників, що сказав дідові, що не бажає більше слухати балачок про неіснуючих дивних дітей. До того ж, батько Джейкоба теж завжди стверджував, що казки про дітей і чудовиськ не приведуть малого ні до чого доброго, і вважав це просто байками. На тому й закінчилися розповіді дідуся про дивних.

Із віком у дідуся Ейба починається манія переслідування. Всі думають, що він з'їхав із глузду. Поки одного дня не трапляється чогось жахливого. Оскільки дідусь не відповідав на телефонні дзвінки, Джейкоб поїхав до нього додому, щоб перевірити, чи все нормально. Він знаходить свого дідуся мертвим у лісі і ніби бачить якогось монстра, котрий втікає. Після цього Джейкоб думає, що збожеволів, його направляють до психіатра, він ковтає антидепресанти. Ой, ця частина настільки затягнута Джейкобовою депресією, що подекуди ставало справді нудотсько. Тим не менш, врешті-решт на день народження хлопця хтось із родичів дарує йому книгу від діда, де він знаходить стару фотокартку і адресу острова. Джейкоб вирішує поїхати туди, це схвалює його психіатр, і разом із батьком хлопець їде до Кернгольму.

Дуже довго описуються у книзі пошуки Джейкобом дому дивних дітей і як він купу днів не приходить до жодного успіху, так як на місці будинку стоїть руїна і ніхто із малочисельних мешканців острова нічого не знає про дітей, окрім того, що один із них урятувався, а всі інші загинули під час війни, коли на будинок скинули бомбу. Та й батько постійно допитується, з ким і де пропадає на острові Джейкоб, коли він, тобто батько, спостерігає за птахами.

Та нарешті Джейкоб знаходить справжній Дім дивних дітей, потрапивши в часову петлю - контур, як це явище називають мешканці будинку. Виявляється, що ніхто із них не постарів і вони такого самого віку, як і Джейкоб (хто старший, хто молодший). Кожен із дітей - це ті самі герої фотокарток, яких хлопець упізнає і розуміє, що історії дідуся не були вигаданими.

І ось тут починаються справжні пригоди. Джейкобові із лякливого депресивного хлопчати доведеться стати сильним і сміливим, чого він страшенно боїться, бо не розуміє, який же в нього дар. Адже кожен із дивних чимось вирізняється - є тут хлопчик, в якому живуть бджоли, дівчинка, що літає, хлопчик, що оживляє стрьомнуватих ляльок, дівчинка, що сильна, як нереальної міці чолов'яга. А Джейкоб нічого ніби не вміє. На щастя, потім він розуміє, що лише він здатен бачити порожняків (монстрів, що хочуть знищити дивних) і таким чином може врятувати своїх друзів. Саме про ці всі пригоди, порятунок друзів і таке інше описується у двох наступних книгах.

Якщо не зважати на першу частину, наступні дві книги не такі вже й погані. Все відбувається динамічно, але... Весь час мене не покидала думка: "Чого цей чувак обкурився, коли писав цю історію?". А ще: "Це ж треба мати таку уяву!". Коротше кажучи, всі ці порожняки, звірі, що вміють балакати, діти, що мають дивну таємницю, діти, що вдягнувши кисневі маски спостерігають за бомбардуванням свого будинку, всі ці контури здавалися мені надмірною роботою уяви автора. Хоча ніби нічого поганого в цьому й немає, але щось воно не те. Ніби притягнуте за вуха для більшої динамічності сюжету. І ця розіграна уява відчувалася для мене дуже чітко і якось нещиро.

Та загалом я розумію всіх тих, кому книги сподобалися. Є багато пригод, є незвичність сюжету, є геройські вчинки, підліткове кохання, конфлікти з батьками, дружба тощо. Зрештою, є дивні діти. Тож у будь-якому разі книга заслуговує на прочитання.

Тепер трошки про фільм. Як тільки я дочитала книжки, взялася за фільм. І мушу сказати, що це той випадок, коли фільм чудовіший за книги. Хоча і тут були свої мінуси, як от зміна імен героїв та їхніх умінь (навіщо?). Але дім з дивними дітьми зробили справді казковим! Директорка пані Сапсан - просто супер! Ну от тільки із тими порожняками було так, ніби дивишся мультик. Одним словом, дітям старшого шкільного віку, підліткам і молоді точно буде цікаво. А от щодо дорослих - трішки я сумніваюся. Хоча - про смаки не сперечаються.

Вирок Сови: 3,5 зірочок із 5.

Світлана Талан: "Коли ти поруч"

Давно вже мені до рук не потрапляли книги вітчизняних письменників, аж тут я потрапила в Україну, де мені надарували море книг, однією з яких був роман "Коли ти поруч" Світлани Талан, про який я, Сова, вам сьогодні розповім.

Книга порушує важливу тематику, на яку громадськість не звертає належної уваги. Йдеться про дівчину Дарину, молоду медсестру, яка волею нещасного випадку, рятуючи в автомобільній аварії життя людини, заражається жахливою хворобою - СНІДом. Внаслідок цього від нею відвертаються всі: від коханого, який насправді і не кохав дівчину, а дізнавшись про її хворобу кидає їй на прощання "Без тебе я вже точно проживу"; найкращої подруги Світлани, якій "раптово" потрібно переїхати, ледь вона дізнається про хворобу Дарини; до брата Сашка, який своїх дітей, яких Даринка свого часу няньчила, і на крок до неї не хоче підпускати, та рідних батьків дівчини, що відмовилися від дочки, не вірячи жодному її слову, що заразилася вона під час аварії, і підозрюючи її в жахливих речах. Батькам дівчини легше вигнати її з дому, замовивши таксі серед ночі (щоб люди не бачили), аніж повірити їй на слово. До того ж, Дарина завжди була слухняною, тож у принципі, причин їй не вірити немає. Тим не менше, їй не вірить ніхто з її оточення, з роботи її виганяють, бо ж як це позначиться на престижеві лікарні, де працює дівчина? Її виселяють із квартири. Одним словом, все погано, та Дарина не впадає у відчай, а навпаки залишається доброю і світлою людиною. Магічним чином вона знаходить кохання, створює сім'ю і може хоч трошки побути щасливою.

Якщо чесно, то мене, Сову, сюжет зовсім не переконав. Скажу відверто, книга мені не сподобалася. По-перше, дуже сильно кидалися в очі імені: раптом Дарина з Даринки ставала Дашею, Світлана Свєткою, Олексій Льошею і так далі. Я розумію, у принципі, що ж є такі скорочення імен, але якось воно мені дуже кидалося в очі і сприймалося негативно. Далі - те, як від неї відвернулися всі, навіть рідні батьки, мені здалося неправдоподібним. Батько, який любить випити, лишається категоричним, а мати просто плаче і слухається батька. Зачувши лишень слово СНІД, він робить свої висновки і плює на дочку, яка зганьбила його чесне ім'я. Коли Даша клянеться, що говорить батькам правду, вони бездушно кажуть: "Не хочеш казати правду?" При цьому ніхто з них навіть не намагається повірити Дарині, коли вона розказує, як саме вона заразилася хворобою. Тільки старенька немічна бабуся не відрікається від онуки. Як на мене, то все це - занадто і, не побоюся цього слова, неправдоподібно. Я розумію, що бувають всілякі сім'ї, всякі батьки, та я не вірю, що вони можуть бути такі бездушні, як оці. Вони лишаються холодними і беземоційними, навіть коли Дарина ридаючи благає в них не викидати її на вулицю.

Сюжет слабенький, персонажі страшенно передбачувані. Ще на початку я здогадалася, чим все скінчиться. Даринка - начебто дуже хороша людина, яка намагається жити далі, допомагати людям і стати щасливою, але вийшовши заміж і побачивши на вулиці свою колишню подругу зі своїм колишнім хлопцем, стає така зла, що штовхає її у фонтан. Також якось воно не клеїться.

Одним словом, за ідею створити гостросоціальний твір авторці я б поставила 5 зірочок із 5, але сюжет мене не переконав настільки, що з натяжкою ставлю 2 зірочки із 5.