"Книги — морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить."
Іван Франко
Чи уявляєте ви своє життя без книг? Що вони означають для вас? Інколи люди не віддають належне цьому невичерпному джерелу знань, адже навіть думки не припускають про те, що одного разу вони можуть зникнути.
Наступна цьогорічна антиутопія вразила мене, мабуть, найбільше із представників свого жанру. Рей Бредбері переносить нас у світ, в якому влада розуміє, яку сила несуть в собі книги, тому забороняє їх. Тому що книги буцімто заважають людям бути щасливими. Для того, щоб очистити суспільство від, по-перше, думаючих людей, а по-друге, звісно, від книг, існують загони пожежників. Проте вони не мають нічого спільного із нашими уявленнями про цю професію. Місія пожежників у Рея Бредбері полягає в тому, щоб не гасити, а спалювати. І не що-небудь, а саме книги. 451° за Фаренгейтом — температура, при якій загоряється папір. "451° за Фаренгейтом" - книга, про яку я, Сова, розповім вам сьогодні.
Головний герой роману, Гай Монтеґ, працює на пожежній станції, де мешкає механічний пес. Він веде звичайне життя, їздить на місії, спалює книги людей, яким вдалося їх сховати, і не має через це поганого сумління. Коли б він не прийшов додому, його дружина Мілдред дивиться телевізорні стіни, з яких до неї говорять "родичі". Вона страждає від, скоріш за все, депресії та приймає снодійне.
"А у вухах — манюсінькі «черепашки», радіоприймачі-втулки завбільшки як наперсток, і океан електронних звуків — музика й голоси, музика й голоси — виплескується на береги її безсонного мозку. А кімната була таки порожня. Щоночі сюди вривалися хвилі звуків, припливи й відпливи гойдали Мілдред, несли її, з широко розплющеними очима, назустріч ранку. Протягом останніх двох років не було жодної ночі, щоб його дружина не плавала в цьому океані, радо не занурювалась у нього ще й ще."
Сенсом життя Мілдред стали телевізорні стіни, і вона стала настільки чужою головному герою, що він навіть не може пригадати, як же вони познайомилися.
Одного вечора, повертаючись із роботи, Монтеґ зустрічає шістнадцятирічну дівчину, Кларіс, яка задає йому питання, над яким він раніше ніколи не задумувався - чи щасливий він? Ця дівчина змусила його переосмислити певні речі та подивитися на них під іншим кутом зору. Потім вона зникла. Проте залишила в Монтеґові це дивне відчуття надламаності. Він вже не був таким, як раніше. Як розвиватимуться події далі - читайте, дізнаєтеся ;)
Ця книга написана просто неймовірно! Мені сподобалася кожна найдрібніша деталь, кожна думка, кожне переживання головного героя. Та найбільше, звичайно, - меседж автора читачу. Вірю, що ця книга буде актуальною завжди. І навіть не хочеться більш нічого додавати. Це, однозначно, одна із найкращих книг, прочитаних мною цього року!
Так як роман був обраний нами для читання вголос, він став пунктом 2 з осіннього читацького бінго - затишна книжка.
_______________________________________________________________
"Мій дід казав: «Кожен має щось залишити після себе. Сина, чи картину, чи побудований дім, чи хоч би стіну або пару пошитих власноручно черевиків. Або сад, посаджений своїми руками. Щось, чого торкалися твої руки, в чому після смерті твоя душа знайде собі притулок. Люди дивитимуться на дерево, яке ти посадив, чи на квітку, і ти житимеш у них»."
"Байдуже, що ти саме робиш, головне, щоб усе, до чого ти доторкаєшся, змінювало форму, ставало не таким, як було, щоб у ньому залишилася частка тебе самого."
"Людям треба нагадувати, що на землі їм відведено дуже мало місця, що вони живуть серед природи, яка легко може забрати назад усе, що дала людині; їй не важко здмухнути нас з лиця землі одним подихом чи затопити водами океану — просто так, аби показати людині: вона не така вже могутня, якою себе вважає."
"Дивися на все з подивом, живи так жадібно, ніби через десять секунд помреш. Намагайся побачити світ. Він прекрасніший за будь-яку мрію, створену на фабриці й оплачену грішми. Не проси гарантій, не шукай спокою — його зараз не існує на білому світі. А коли і є, то він родич мавпи-лінивця, що висить день і ніч на дереві вниз головою і спить, спить протягом усього життя."
"Колись, у давнину, жив на світі дурний птах на ймення Фенікс. Кожні кілька сотень років спалював себе на вогнищі. Мабуть, той птах був кровним родичем людини. Але, згорівши, він щоразу відроджувався, поставав з попелу. І ми, люди, схожі на цього птаха, але маємо одну перевагу — ми знаємо, яку дурницю робимо. Ми знаємо всі дурниці, які наробили за тисячі років. А що ми це знаємо й завжди можемо озирнутись на них, то можна сподіватися: коли-небудь ми перестанемо розпалювати ці погребальні багаття і стрибати в вогонь. Кожне покоління залишає нам людей, які пам’ятають про помилки людства."
"Проте навіть тоді, коли ми вільно мали в руках книжки, то не користувалися з усього, що вони нам давали. Ми й далі паплюжили пам’ять померлих. Ми плювали на могили тих, хто жив до нас. Невдовзі — за тиждень, місяць, за рік — ми зустрінемо багатьох самотніх людей. І коли вони нас запитають, що ми робимо, ми скажемо: згадуємо. І тому зрештою переможемо. Колись ми згадаємо так багато, що зробимо найбільший в історії екскаватор, викопаємо найглибшу з усіх могилу і навіки поховаємо в ній війну."
"Тепер ми починаємо свій шлях; ми споглядатимемо світ, бачитимемо, як він живе, говорить, який він насправді. Тепер я хочу бачити все. І хоч те, що я побачу, не буде ще моїм, колись воно зіллється зі мною в єдине ціле і стане мною. Тож подивись на світ, що лежить перед тобою, господи, подивись на те, що навкруг тебе тут, ген там! Лише тоді ти зможеш по-справжньому доторкнутися до цього світу, коли він усотається в тебе, в твою кров, і разом з нею мільйон разів на день обернеться в твоїх жилах. Я так міцно вхоплю його, що він уже більше не випручається. Колись я міцно його вхоплю. Тепер я лише доторкнуся до нього одним пальцем, але це тільки початок."
Вирок Сови: 5/5.
