Богдан Волошин «Політ золотої мушки»

Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про наступне розчарування 2017 року із сучасної української літератури - "Політ золотої мушки" Богдана Волошина.

Ця книга мала стати для мене чимсь підбадьорливим та влучним чтивом для відпочинку наприкінці року, адже обіцяли, що буде смішно. Та, на жаль, вона стала великим розчаруванням. Ба більше, смішного тут виявилося менше, ніж взагалі нема. Хтось скаже, просто не треба було ставитися до книги надто серйозно. Але я й не збиралася так до неї ставитися, адже налаштувалася на хвилю сміху та легкості, а нарвалася на дещо просто незбагненне.

Отже, "Політ золотої мушки" - це збірка оповідань про жителів села Бурачковичі, яке знаходиться десь серед Галичини. Ніхто не знайде його на мапі, проте воно є і живе своїм бурачковським життям. Оповідання здебільшого коротенькі, і це неабиякий плюс цієї книженції, бо довго витримувати в компанії бурачківчан я не могла. Як то кажуть, що далі в ліс - тим зліші дятли. Саме такий афоризм спадає мені на думку, коли згадую читання "Польоту...". Якщо спочатку справді можна було знайти одне через одне смішні оповідання (декілька з них викликали в мене навіть голосний сміх), то починаючи із третини книги і до кінця усмішка зникла в мене з обличчя і не появлялася до миті перегортання останньої сторінки. Чому так?

Взагалі оповідання розказують нам різні буденні історії з життя бурачківчан, при цьому показуючи останніх у не найвигіднішому світлі. Здається, ніби автор хоче невинно покепкувати із певних рис характеру персонажів, та це йому зовсім не вдається. Натомість замість сміху у тебе виникає спочатку здивування, яке дуже швидко переростає в обурення. Чого лише варта історія про молоденьку вчительку з міста, що потрапила в пекло під назвою Бурачковичі, і як все село з нею познущалося, роздягнувши догола на очах у всіх її учнів та їхніх батьків. І якщо, наприклад, в оповіданні про пришелепкуватих сільських політиків, що змагалися за кращий пам'ятник Шевченку, можна було розгледіти таку собі сатиру чи то пак пародію на українських політиків, які б радше займалися отакими безглуздими перегонами, ніж дбали про народ, то більшість історій викликали просто огиду та нерозуміння, що смішного автор хотів нам показати.

Насправді книгу я хотіла прочитати саме через її назву "Політ золотої мушки", яка здалася мені ледь не поетичною, та коли я прочитала, де вона бере свій початок, мені стало гидко. В оповіданнях багато огидних речей, від яких мене наприкінці книги просто вернуло.

Чесно кажучи, не розумію, що смішного у ній знаходили читачі. А ще - яку саме ціль переслідував автор, пишучи цю книгу. Більше не буду виливати тут свого обурення. Додам лише, що шкодую про два дні, витрачених на "Політ золотої мушки", бо замість задоволення та відпочинку я отримала лише розчарування... Сподіваюся лише на 2018-ий, який принесе мені цікаві книги укрсучліту.

Вирок Сови: 2/5.

Тарас Прохасько: "Лексикон таємних знань"

Цю книгу я вирішила прочитати через те, що мені дуже сподобалася обкладинка. Я до того не знала про неї нічогісінько. А от що із моєї читанини вийшло, читайте просто зараз. Я, Сова, розповім вам про свої враження від Лексикону.

Згодьтеся, обкладинка просто чудова! Мені чимось нагадала "Дім дивних дітей" Ренсома Ріґґза. Звісно, я знала, що ніяка фантастика мене не чекає, але сподівалася на щось дивне, химерне і глибоке. І мушу вам сказати, книга перевершила мої сподівання удвічі а то й утричі. Про автора, як і про книгу я також нічого не знала. Безперечно, я чула його ім'я, бачила відгуки на відомі його книги, але сама не мала можливості познайомитися з його творчістю. І ось цей шанс мені випав абсолютно випадково, і враження після прочитаного залишились неоднозначними.

Про книгу

Отож, про що книга? "Лексикон таємних знань" - це збірка оповідань та повістей Прохаська. Всього їх у книзі сім: 

• «Спалене літо»

• «Essai de deconstruction (Спроба деконструкції)»

• «Довкола озера»

• «Некрополь»

• «Від чуття при сутності»

• «Увібрати місто»

• «Лексикон таємних знань».

Книга була видана ще у 2004 році у видавництві Кальварія. Цікавою вона мені видалася ще й тому, що я ніколи про неї не чула. Та от про що книга - я вам розповісти не можу. Вона про все і ні про що конкретно. Якщо коротко, то я б сказала, що книга - про прохаськову філософію. 

Мої враження

Найбільше мені сподобалися три останні оповідання з семи: "Відчуття при сутності", "Увібрати місто" та "Лексикон таємних знань". Бо там був сюжет :) Визнаю: я не люблю безсюжетної прози. Для мене це - як товкти воду в ступі. Але проза Прохаська мені таки сподобалася. Не відразу, а по прочитанню половини книги, коли я зрозуміла, як треба до неї підходити. Якби ж іще мене хтось попередив про особливість прози Прохаська, я б поставилася до неї від початку по-іншому, читала б по-іншому. А так - я півкниги намагалася дійти до розуміння тексту, який, як на мене, ні у що не складався. Звісно, я кайфувала від неповторних образів, але в деяких оповіданнях, як на мене, це був просто їхній, тобто образів, перелік. Вони були невзаємопов'язаними шматками клаптикової ковдри, що розлетілася на дрібні шматки. Іноді мені здавалося, що я знаходжуся в когось в голові і бачу його галюцинації від куріння сиґарет (а "примарні персонажі" курять їх одна за одною) чи прийому якихось наркотичних речовин. Образи тоді неймовірно швидко і страшенно різко змінювалися, аж у голові паморочилося. Та безперечно є і химерність, дивність, а глибини, скажу я вам - хоч втопитися. 

Кому цікаво прочитати?

Безперечно проза Прохаська заслуговує на увагу тих, хто по-перше є поціновувачем постмодерну, а по-друге тих, хто від неї не чекає сюжету, хто кайфує від образів, створених автором, від присутності "примарних персонажів", від сенсу, що ховається так далеко, що нерідко пересічний читач його просто не бачить :) Це було моє перше знайомство із творчістю Прохаська і якщо подальші книги схожі на цю, тоді поки що знайомство із ними я відкладу. 

Для себе я зробила висновок, що постмодернова проза Прохаська - все ж таки не зовсім моє, бо надто багато незрозумілого там для мене. Але, тим не менш, не виключаю можливості, що перечитаю книгу через років 10-20. Можливо тоді відкриється для мене весь сенс теперішнього нерозуміння цієї безсенсової сенсовості. Але ви не думайте, що в мене негативні враження. Власне вони в мене просто дуже двоякі. Половина книги сподобалася, а лише інша половина - ні :) Щодо подальших книг налаштуюся позитивно і таки візьмуся колись за їх прочитання.

Вирок Сови: 3/5.