Рей Бредбері «451° за Фаренгейтом»

"Книги — морська глибина: 
Хто в них пірне аж до дна, 
Той, хоч і труду мав досить, 
Дивнії перли виносить."

Іван Франко

Чи уявляєте ви своє життя без книг? Що вони означають для вас? Інколи люди не віддають належне цьому невичерпному джерелу знань, адже навіть думки не припускають про те, що одного разу вони можуть зникнути.

Наступна цьогорічна антиутопія вразила мене, мабуть, найбільше із представників свого жанру. Рей Бредбері переносить нас у світ, в якому влада розуміє, яку сила несуть в собі книги, тому забороняє їх. Тому що книги буцімто заважають людям бути щасливими. Для того, щоб очистити суспільство від, по-перше, думаючих людей, а по-друге, звісно, від книг, існують загони пожежників. Проте вони не мають нічого спільного із нашими уявленнями про цю професію. Місія пожежників у Рея Бредбері полягає в тому, щоб не гасити, а спалювати. І не що-небудь, а саме книги. 451° за Фаренгейтом — температура, при якій загоряється папір. "451° за Фаренгейтом" - книга, про яку я, Сова, розповім вам сьогодні.

Головний герой роману, Гай Монтеґ, працює на пожежній станції, де мешкає механічний пес. Він веде звичайне життя, їздить на місії, спалює книги людей, яким вдалося їх сховати, і не має через це поганого сумління. Коли б він не прийшов додому, його дружина Мілдред дивиться телевізорні стіни, з яких до неї говорять "родичі". Вона страждає від, скоріш за все, депресії та приймає снодійне.

"А у вухах — манюсінькі «черепашки», радіоприймачі-втулки завбільшки як наперсток, і океан електронних звуків — музика й голоси, музика й голоси — виплескується на береги її безсонного мозку. А кімната була таки порожня. Щоночі сюди вривалися хвилі звуків, припливи й відпливи гойдали Мілдред, несли її, з широко розплющеними очима, назустріч ранку. Протягом останніх двох років не було жодної ночі, щоб його дружина не плавала в цьому океані, радо не занурювалась у нього ще й ще." 

Сенсом життя Мілдред стали телевізорні стіни, і вона стала настільки чужою головному герою, що він навіть не може пригадати, як же вони познайомилися.

Одного вечора, повертаючись із роботи, Монтеґ зустрічає шістнадцятирічну дівчину, Кларіс, яка задає йому питання, над яким він раніше ніколи не задумувався - чи щасливий він? Ця дівчина змусила його переосмислити певні речі та подивитися на них під іншим кутом зору. Потім вона зникла. Проте залишила в Монтеґові це дивне відчуття надламаності. Він вже не був таким, як раніше. Як розвиватимуться події далі -  читайте, дізнаєтеся ;)

Ця книга написана просто неймовірно! Мені сподобалася кожна найдрібніша деталь, кожна думка, кожне переживання головного героя. Та найбільше, звичайно, - меседж автора читачу. Вірю, що ця книга буде актуальною завжди. І навіть не хочеться більш нічого додавати. Це, однозначно, одна із найкращих книг, прочитаних мною цього року!

Так як роман був обраний нами для читання вголос, він став пунктом 2 з осіннього читацького бінго - затишна книжка.

_______________________________________________________________

"Мій дід казав: «Кожен має щось залишити після себе. Сина, чи картину, чи побудований дім, чи хоч би стіну або пару пошитих власноручно черевиків. Або сад, посаджений своїми руками. Щось, чого торкалися твої руки, в чому після смерті твоя душа знайде собі притулок. Люди дивитимуться на дерево, яке ти посадив, чи на квітку, і ти житимеш у них»."

"Байдуже, що ти саме робиш, головне, щоб усе, до чого ти доторкаєшся, змінювало форму, ставало не таким, як було, щоб у ньому залишилася частка тебе самого."

"Людям треба нагадувати, що на землі їм відведено дуже мало місця, що вони живуть серед природи, яка легко може забрати назад усе, що дала людині; їй не важко здмухнути нас з лиця землі одним подихом чи затопити водами океану — просто так, аби показати людині: вона не така вже могутня, якою себе вважає."

"Дивися на все з подивом, живи так жадібно, ніби через десять секунд помреш. Намагайся побачити світ. Він прекрасніший за будь-яку мрію, створену на фабриці й оплачену грішми. Не проси гарантій, не шукай спокою — його зараз не існує на білому світі. А коли і є, то він родич мавпи-лінивця, що висить день і ніч на дереві вниз головою і спить, спить протягом усього життя."

"Колись, у давнину, жив на світі дурний птах на ймення Фенікс. Кожні кілька сотень років спалював себе на вогнищі. Мабуть, той птах був кровним родичем людини. Але, згорівши, він щоразу відроджувався, поставав з попелу. І ми, люди, схожі на цього птаха, але маємо одну перевагу — ми знаємо, яку дурницю робимо. Ми знаємо всі дурниці, які наробили за тисячі років. А що ми це знаємо й завжди можемо озирнутись на них, то можна сподіватися: коли-небудь ми перестанемо розпалювати ці погребальні багаття і стрибати в вогонь. Кожне покоління залишає нам людей, які пам’ятають про помилки людства."

"Проте навіть тоді, коли ми вільно мали в руках книжки, то не користувалися з усього, що вони нам давали. Ми й далі паплюжили пам’ять померлих. Ми плювали на могили тих, хто жив до нас. Невдовзі — за тиждень, місяць, за рік — ми зустрінемо багатьох самотніх людей. І коли вони нас запитають, що ми робимо, ми скажемо: згадуємо. І тому зрештою переможемо. Колись ми згадаємо так багато, що зробимо найбільший в історії екскаватор, викопаємо найглибшу з усіх могилу і навіки поховаємо в ній війну."

"Тепер ми починаємо свій шлях; ми споглядатимемо світ, бачитимемо, як він живе, говорить, який він насправді. Тепер я хочу бачити все. І хоч те, що я побачу, не буде ще моїм, колись воно зіллється зі мною в єдине ціле і стане мною. Тож подивись на світ, що лежить перед тобою, господи, подивись на те, що навкруг тебе тут, ген там! Лише тоді ти зможеш по-справжньому доторкнутися до цього світу, коли він усотається в тебе, в твою кров, і разом з нею мільйон разів на день обернеться в твоїх жилах. Я так міцно вхоплю його, що він уже більше не випручається. Колись я міцно його вхоплю. Тепер я лише доторкнуся до нього одним пальцем, але це тільки початок."

Вирок Сови: 5/5.

Селесте Інґ «Несказане»

Він відчайдушно хотів бути таким, як усі. Вона з усієї сили намагалася виділятися із сірої маси. Він прагнув мати друзів та бути популярним. Вона - зробити кар'єру і не бути схожою на свою матір. Він - китаєць у другому поколінні імігрантів. Вона - американка. Джеймс та Мерилін. Одного разу їх долі перестрілися у лекційному залі і навіки переплелися.

А чи вірите ви в долю? Чи вірите ви радше у те, що кожен може змінити її? Все у наших руках, чи в руках випадку? До чого це я? Так, до вражень від роману "Несказане" американської письменниці китайського походження Селесте Інґ.

Про що роман?

Сім'я Лі - нетипова для тогочасного суспільства (50-ті - 70-ті роки ХХ століття) родина. Батько Джеймс - син китайців, які нелегальним способом потрапили в Америку у 50-ті. Мати, Мерилін - донька самотньої жінки, для якої найважливішими були дві речі: щоб донька знайшла доброго чоловіка та книга із куховарства. Джеймс та Мерилін одружилися, хоча про їхні високі почуття ми дізнаємося небагато. Просто Він відчайдушно мріяв про те, щоб бути, як усі, а Вона вперто намагалася довести своїй матері, що не така, як вона, не така, як усі ті домогосподарки, метою чиїх життів було робити щасливими своїх чоловіків, готуючи їм смачні обіди-вечері.

У Джеймса та Мерилін народилося троє дітей: Нат, Лідія та Ханна. Вони намагалися робити вигляд щасливої сім'ї, проте в душі кожного із них розросталася темрява, із якою кожен із них лишався сам-на-сам. Хоча насправді вони сиділи один навпроти одного в кухні кожного ранку та кожного вечора. Їхньою проблемою було... мовчання про несказане. Воно переслідувало їх, потроху заповнювало весь простір, що їх оточував, і почало душити. Проте не всі це помітили. Лише Ханна, якої ніхто й ніколи не помічав, зате вона помічала все. І лише одну людину це мовчання потрохи тягнуло на дно. Поки одного ранку вона не зникла. Поки іншого ранку її не знайшли. На дні озера.

"Несказане" - це крик душі, це попередження про те, як легко можна зламати примарне щастя, як легко вести когось до знищення, навіть не помічаючи цього. Це благання не мовчати про важливі речі. Роман Селесте Інґ - пронизливо-сумний, гіркий та болючий. Але такий потрібний! Читаючи його, задумуєшся над тим, скільки усього впливає на емоційний та психологічний стан дитини. Особливо якась жахлива подія або ж те, про що ніхто не говорить вголос, те, що говориться між рядків.

Стиль авторки

Стиль Селесте Інґ - справді геніальний! Я в захваті! Здавалось би, як можна було розкрити стільки важливих тем на такій невеликій кількості сторінок? Проте Інґ це вдалося майстерно.

Авторка настільки сильно заглибилася у почуття та переживання своїх героїв, у те несказане, що ховалося в серці кожного з них, що читати все це місцями було неймовірно сумно. Ти розумієш всю безвихідь поведінки персонажів, та нічого не можеш вдіяти. Не можеш підійти до них, дати ляпаса та крикнути: Скажіть нарешті про те, що у вас на серці! Поговоріть про свої проблеми, страхи, мрії та надії! Проте ти не можеш... Лише спостерігаєш за тим, як вони самі себе руйнують і розумієш, що так не можна і що жодна людина на світі не має права мовчати про важливе. І ти хочеш поділитися враженнями про цю книгу, порадити її усім-усім, кого знаєш і кого не знаєш. Просто як попередження. Просто як благання не мовчати про важливі речі...

Тому я вважаю, що Селесте володіє справжнім письменницьким талантом, адже не кожному під силу описати всі внутрішні переживання героїв так сильно! До того ж, у романі помічається невелика кількість діалогів. Більше тексту йде саме на внутрішні думки персонажів, що я вважаю лише плюсом роману.

Мінуси роману

Звичайно, в романі є й свої мінуси, проте враження від прочитаного залишилися настільки сильними, що ці мінуси для мене не суттєві. Можу лише сказати, що кінцівка мені не вельми сподобалася, тому що видалася неправдоподібною, хоча саме вона хоч трішечки мене розрадила. Адже атмосфера в романі справді похмура і безрадісна. І мушу зізнатися, що я все ж таки очікувала трохи іншого завершення, але все одно це не зіпсувало мого враження від книги загалом.

Що мене вразило?

Вразила мене в романі неймовірна кількість речей. Це і ставлення один до одного членів сім'ї, і виокремлення однієї дитини і роблення її кращою/улюбленішою за інших, це й проблеми з батьками (тут йдеться не лише про дітей Джеймса та Мерилін, але й про них самих і їхніх батьків), і проблеми несприйняття змішаної пари у суспільстві, неспроможність інтегруватися в ньому. Шокували мене також стереотипи в головах персонажів (особливо, у Мерилін), нездійснені мрії дорослих, які перекладаються на тендітні плечі дітей, а також те, чим може обернутися надмірна любов та опіка батьків. Мене вразила нездатність рідних людей комунікувати між собою, вміння замовчувати свої страхи, переживання та взагалі які-небудь емоції, незважаючи на те, що в душІ вони всі несамовито кричали. Тільки от хто почує, якщо крик твій мовчки відбивається від стін твого серця? 

Мене вразило, якими інколи жорстокими були вчинки членів цієї сім'ї, адже ні в кого з них не було друзів, тобто, вони мали би бути, по ідеї, близькими, натомість з кожним днем вони все віддалялися один від одного, поки не настав момент, коли треба було починати все спочатку. Проте дещо невідворотне вже трапилося. Дуже прикро було, що лише трагедія змусила членів сім'ї задуматися над своєю поведінкою, над тим, що треба щось змінювати, аби ця пустка не поглинула й інших. 

Мені дуже сподобалося, що незважаючи на неймовірно складні теми, що піднімаються в романі, він написаний легко і читається дуже швидко. Події динамічно змінюють одна одну і незважаючи на необ'ємність книги, всі теми розкриваються максимально розгорнуто. Хоча після прочитання все ще лишаються деякі запитання. 

Кому читати?

Усім! Всім-всім-всім! Щоб зрозуміти, як це надважливо - розмовляти, спілкуватися. І не просто "Як справи?", чекаючи прекрасних новин і очікуючи, наприклад, відмінних оцінок від своїх дітей, а справді тому, що вам небайдуже. Небайдуже, що на душі в рідних та близьких людей. Ця книга, звісно, не відповість на питання, як виховувати дітей чи як будувати свої сімейні стосунки, проте вона покаже, що може трапитися, якщо обрaти шлях "закритої мушлі", ніколи не розповідаючи про свої внутрішні переживання, ніколи не питаючи себе, чи могло б усе скластися інакше, якби усе було проговорено. Селесте Інґ показує, до чого може призвести нездатність взяти відповідальність за своє життя на себе, думки на кшталт "Така вже моя доля", "Вже запізно", "Хай краще діти"...

Книга вчить, наскільки обережними потрібно бути батькам у своїй поведінці та вчинках, адже більшість наших проблем - родом з дитинства.

Для мене книга стала пунктом 18 осіннього читацького бінго (сімейна сага).

Вирок Сови: 5/5.

Сесілія Ахерн «Таврована» та «Ідеальна»

Вперше за всю історію я нарешті дослухала аудіокнигу до кінця. Насправді Сесілію Ахерн я знаю як авторку любовних романів. З її творів я читала лише "З любов'ю, Роузі", який мені свого часу дуууже сподобався. Тому я дуже здивувалася, побачивши у книгарнях дилогію-антиутопію з-під пера Сесілії Ахерн. Відгуки різних буктюберів не надто надихали мене на прочитання цієї дилогії, аж поки я не побачила відео на каналі німецькомовної буктюберки, яка, власне, розповіла про аудіокниги, які можна слухати на Spotify (німецькою). А так як підписка у мене була, вирішила дати другий шанс аудіокнигам. Тому що до цього була впевнена - це не моє! Не можу сконцентруватися і все прослуховую. Принаймні так було 5 років тому, коли я намагалася слухати аудіокниги. Та другий шанс абсолютно виправдав себе, і я справді рада, що дала його і собі, і аудіокнигам :) І сьогодні я, Сова, розповім вам про свої враження від романів-антиутопій "Таврована" та "Ідеальна".

Селестайн живе у суспільстві, де люди діляться на дві групи: ідеальних і таврованих. Загалом це суспільство прагне, звичайно, ідеалу. І за будь-яку, навіть незначну помилку людей в ньому карають тим, що ставлять тавро. Залежно від "помилки" ці люди отримують одне або ж декілька тавр (дожилися, довелося ґуґлити форму множини цього слова)) на відповідній частині тіла (їх є 5: скроня, долоня, п'ятка, місце на грудях біля серця і язик). Все в цьому світі суворо: як тільки людина припускається помилки, якимось чином про це одразу дізнаються так звані інформатори, які ввімкнувши сирени мчать містом, арештовують "злочинця" і таврують його. Саме так сталося і з 17-річною Селестайн, яка все своє життя була ідеальною, вчилася на відмінно, зустрічалася із сином головного судді Гільдії (Гільдія слідкує за ідеальністю в суспільстві) Артом і ніколи не сказала нікому жодного кривого слова. Та, на жаль, Селестайн припустилася помилки - допомогла в автобусі хворому чоловікові. А той був таврованим. За це дівчину засудили до втрати волі до двох років, якщо я не помиляюся. Та вона не змогла збрехати, як того вимагав від неї з метою порятунку суддя Креван. Вона зізнається, що допомогла бідному старому чоловікові, який практично задихався на очах у всіх пасажирів автобуса, проте жоден із них не хотів поступитися тому місцем, адже тавровані - це люди другого сорту. Їх зневажають та засуджують. Таврованим не місце в ідеальному суспільстві. Вони змушені дотримуватися дуже суворих правил, не кожен прийме їх на роботу (хоча закон і белькоче щось про рівноправність цих двох класів). За кожним помилковим закріплений інформатор, який чітко слідкує за дотриманням правил. Помилкові не мають права навіть харчуватися, як ідеальні. Не мають права отримувати задоволення від будь-чого, навіть від такого невинного заняття, як прийому їжі. Для них введена комендантська година і якщо вони її не дотримуються, отримують додаткове покарання. Тавровані ніколи не займають керуючих позицій і їхнє майбутнє і теперішнє зовсім не таке, як в ідеальних. І найбільший гріх, який може вчинити ідеальний - це допомогти таврованому, за що він сам стає таким. Власне, саме це й спіткало нашу головну героїню.

Після вчиненої "помилки" життя Селестайн змінюється до невпізнання. Вона отримує на тілі 5 тавр і одне нелегальне - від судді, як знак особистої помсти. Із маленької слухняної дівчинки Селестайн перетворюється на сильну духом дівчину, яка відтепер повинна взяти на себе всю відповідальність за своє теперішнє і майбутнє. "Таврована" - це історія про систему та як нелегко проти неї боротися, про корупцію, політику, а також про силу духу, дорослішання, дружбу, кохання тощо.

Чи справді ідеальний світ такий ідеальний? Чи може він взагалі таким бути? Що трапиться із Селестайн? Чи зможе вона подолати систему? На ці та інші запитання відповідає Сесілія Ахерн.

Для мене прослуховування цієї книги стало справді дивовижним досвідом. По-перше, я отримала море задоволення від голосу жінки, що озвучувала книгу. Він перевтілювався у всіх можливих героїв: то набував голосу строгого і зухвалого судді, то ставав тендітним і тремтливим голосом Селестайн, то її сестри чи брата, то її друзів, однокласників, а також мами й тата. Це було дуже цікаво й додавало прослуховуванню ще більшої динаміки. Хоча події у книзі і так насичені та динамічні. Перша книга закінчувалася на дуже несподіваному та інтригуючому місці, і я просто не могла втриматися і просто повинна була прослухати й другу книгу. Просто негайно! :)

Друга частина мене, на жаль, не захопила так, як перша. Тут було дуже багато повторів з попередньої частини, щоб нагадати читачам події, що відбулися раніше. Та це, як на мене, було зайвим, оскільки я й так все чудово пам'ятала. Також мені не сподобався розвиток подій у книзі "Ідеальна", інколи вони були просто абсурдними. Крім цього, мене неприємно вразила любовна лінія. Тому що нам начебто показують дорослішання Селестайн, її перетворення на людину, що несе відповідальність за свої дії, а любовна лінія повністю перекреслює всі ці її нові якості. Ця невідповідність мене прикро вразила.

Проте загалом я не пошкодувала, що витратила свій час на прослуховування цих книг (авжеж, тому що це дуже зручно - готувати їсти і розважати себе аудіокнигою), хоча якби мені запропонували її прочитати, я б цього не робила. Тобто, мені більше сподобався акторський голос, що читав книгу, ніж вона сама. Та я дуже добре можу собі уявити, що підліткам книги, напевно, дуже сподобаються! Тому рекомендація до читання адресується саме їм.

Для мене ця дилогія стала пунктом 23 осіннього читацького бінго від yakaboo (книгою, якій я дала другий шанс, стала для мене аудіокнига :) Так, хитро, я знаю).

Обом книгам ставлю заслужені 4/5 зірочок.