Еліс Манро «Забагато щастя»

Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про першу книгу лютого «Забагато щастя» від лауреатки Нобелівської премії Еліс Манро.

Чесно кажучи, очікувала від книги чогось більшого, сильнішого та більш вражаючого.
«Забагато щастя» складається із десяти оповідань, з яких мені сподобалася половина. І там справді якісна, захоплююча та цікава проза. Інші ж п‘ять мені видалися подекуди нудними, без будь-якого сюжету і доволі ніякими. Проте тут до уваги потрібно взяти те, що ця збірка - перша і кажуть, що інші цікавіші. Тож повірю друзям на слово і дам Манро другий шанс, адже не просто ж так дали їй Нобелівську премію 2013 року.

Загалом проза канадійки Манро густа, тягуча і доволі депресивна. Саме тому я читала збірку дуже довго як на такий невеликий об‘єм. Ці оповідання ти спочатку довго жуєш, а потім ще довше перетравлюєш. Деякі змушують тебе вигукнути: «Та не може бути!», інші - «Який жах!», а ще інші - «Як цікаво!».

Зокрема практично найбільше мені сподобалося саме останнє оповідання, яке, хоч і взагалі не вписується в компанію інших, захопило мене, адже воно розповідає про реальну особистість - Софію Ковалевську, жінку, що була професором з математики, яка в ХІХ столітті змогла досягти успіху, незважаючи на те, як важко було жінкам у той час зробити кар‘єру. Тож ця історія змусила мене покопатися та віднайти інформацію про цю неймовірну жінку. Гадаю, прочитаю біографічну книгу, яку в кінці своєї збірки радить Манро. Цікава Ковалевська ще й тим, що попри математику, вона ще й любила писати. Софія Ковалевська народилася в Москві, дитинство провела в Білорусі, вчилася в Німеччині, була волонтеркою в Парижі під час революції, писала у Петербурзі та викладала математику у Стокгольмі (після невдалих спроб знайти місце в університетах Російської імперії, жінкам там було строго заборонено викладати), де і прожила до смерті (майже, все ж не полишала спроб отримати змогу викладати математику в Росії, проте намарно). Оповідання Манро охопило досить великий шматок життя Софії Ковалевської. Але як це було написано!

Унікальність прози Манро в тому, що вона може стільки всього сказати на невеликій кількості сторінок (проте, як на мене, їй не завжди це вдавалося), розгорнути перед нами неймовірно цікаву (знову ж таки, не завжди) історію життя звичайних, здавалось би на перший погляд, людей.

Я б радила познайомитися із творчістю Манро, хай які б емоції оповідання не викликали. Хоча б тим, кому цікаво, за що ж їй дали Нобелівську премію.

Вирок Сови: 3/5

Джон Ґрін & Co. «Най сніжить»

Книга трьох авторів бестселерів "Най сніжить" - це збірка із трьох історій, пов'язаних між собою. У кожному оповіданні головні герої інші, проте вони можуть бути другорядними героями в інших оповіданнях, що мені здалося цікавою задумкою. Саме тому я, Сова, вирішила купити та прочитати цю книгу від Морін Джонсон, Джона Ґріна та Лорен Міракл. Тож гайда до вражень від історій.

По-перше, це підліткова книга, а цей жанр я вважала занадто дитячим для себе, проте все ж таки взялася за "Най сніжить", адже хотілося снігу і свята перед різдвяно-новорічними святами (вибачайте за тавтологію). І мушу-таки визнати: книга мені загалом сподобалася.

"Най сніжить" - дуже атмосферна. Читаючи її, так і хочеться закутатися у теплий плед, сісти у м'яке крісло біля вікна, попивати гарячий шоколад та зрідка відволікатися на сніг, що пролітає за вікном. "Най сніжить" - це історії підлітків, які так чи інакше застрягають у снігових заметах у переддень Різдва: хто в дорозі потягом, хто - до кафе, а хто - вдома із розбитим серцем. Під час читання трьох історій я ностальгійно згадувала підлітковий вік та всю ту безтурботність, усі смішні пригоди та нісетнітниці, що траплялися і з головними героями історій.

Книга - чудовий спосіб відпочити, порелаксувати на вихідних чи у зимові свята. Загалом я задоволена і не шкодую про витрачений на читання час.

Раджу читати лише зимою (ну, або тоді, коли сніжить), аби досягнути бажаного результату - задоволення від книги ;)

Вирок Сови: 4/5

Кетрін Стокетт «Прислуга»

Книга, що потрапила мені до рук наступною, вже занесена у список улюблених цього року, адже "Прислуга" - це зразок якісної літератури на  тему, яка актуальна й до сьогодні.

Кетрін Стокетт народилася та виросла на півдні, у сонячному штаті Міссісіпі. Її сім'я, як і усі інші в цьому штаті, мала чорношкіру прислугу, тож цією темою авторка, можна сказати, жила багато років, а деякі персонажі книги списані з реальних людей, яких знала Кетрін Стокетт. Тому роман вийшов неймовірно живим та яскравим.

Події відбуваються у містечку Джексон, де кожен один одного та один про одного все знає. Це 60-ті, тож кожна біла сім'я працевлаштовує чорношкіру прислугу. Проте попри начебто нормальні умови праці ці люди, що присвячують своє життя сім'ям білих, зазнають моральних знущань - від наклепів до розповсюдження інформації про те, що чорношкірі - розносники найрізноманітніших хворіб.

Авторка знайомить нас із центральними фігурами книги - розважливою Ейбілін,  імпульсивною Мінні та міс Скітер або Євгенією, яка просто не влазить у рамки суспільних законів. Розповідь ведеться саме від імені цих трьох. Перші дві героїні працюють у будинках білих сімей прислугою, натомість як Скітер - сама є білою леді, яка не зовсім вписується у компанію своїх заміжніх подруг з дітьми. Дивлячись на все, що коїться за закритими дверима їхніх будинків, ніби збоку, адже вона таки трохи аутсайдер (декілька років вчилася в університеті), Скітер вирішує, що настав час змінити щось у цьому суспільстві, тому що твердо переконана: так не має бути. А от що із цього вийде та хто їй у цьому допоможе - читайте в книзі.

Роман Кетрін Стокетт - дуже важливий, адже зачіпає дуже чутливу та, на жаль, досі актуальну в нашому суспільстві тему расизму. Він розповідає нам про сеґреґацію чорношкірих прямо із вуст них самих, що робить роман ще реалістичнішим. Мова книги проста, проте неймовірна яскрава та жива. Вона переносить нас у саме серце подій, де не замовчується жодна прикра деталь, де ми переживаємо із героями книги увесь спектр емоцій - від усмішки, голосного сміху, замилування до співчуття, розчарування, суму та сліз.

Усі герої роману прописані надзвичайно добре, до найменших деталей. І всі вони - такі різні. Найбільше, що мені сподобалося у цій книзі, це те, що авторка жодну перспективу героїнь, не нав'язує нам, не робить персонажів чорними чи білими, себто однозначно хорошими чи поганими, а такими, якими вони могли б бути у реальному житті. Ніхто в житті не буває лише хорошим чи лише поганим. І саме це робить героїв книги ніби реальними людьми.

"Прислуга" полонила моє серце, гадаю, назавжди. Я певна, що буду перечитувати цю книгу не раз, тому радію, що вона красується на полиці моєї домашньої бібліотеки.

Якщо ви ще не читали цієї книги - не гайте часу, беріться за читання! Це ж абсолютний мастрід!

Екранізацію книги я також подивилася, фільм гарний, проте раджу спочатку обов'язково книгу - вона яскравіша та цікавіша.

Вирок Сови: 5/5

Юрій Винничук «Мальва Ланда»

Книга Юрія Винничука довго стояла на моїй книжковій полиці - запилюжена та наче нікому не потрібна. Я завжди поглядала на неї та чомусь вагалася, чи брати її до рук та починати читати. Постійно траплялося щось цікавіше та захопливіше. 2017-ий був для мене радше розчаруванням в сучасній українській літературі, тому я й відклала знайомство із цим автором на невизначений термін. Та в січні 2018-ого я вирішила брати участь в чудовому челенджі "12 забутих книг", що давно на полицях та все ніяк не прочитані. Тож сьогодні я, Сова, розповім вам про свої враження від фентезійного роману Винничука "Мальва Ланда".

"Мальва Ланда" - роман дуже складний, про нього не скажеш одним словом чи реченням, бо у нього стільки всього! Автор дуже цікаво та оригінально розкриває перед нами фентезійний світ Сміттярки, яка така велика, мов ціла країна. Раз потрапивши на Сміттярку, вже звідти й не виберешся. Адже там такі лабіринти, що не кожен місцевий їх знає. А ще ж на кожному кроці чигають на шукачів пригод різноманітні химерні істоти (часто дуже абсурдні, як-от, наприклад, "дротяний удав", що може напасти та вдушити людину кабелями. Єдиним порятунком від нього може бути тільки читання абсолютно безсенсових та абсурдних новин). Також тут є Море Борщів, в якому плавають варені русалки і безліч не менш химерних місцин.

Головний герой твору Бумблякевич, мушу зізнатися, дещо мене дратував. Він був страшенно безпорадним маминим синочком, хоча йому точно було немало років. Заради того, щоб у мами було за нього спокійне серце (бо ж вона переживала, що він ще не одружився), Бумблякевич вигадав примарну постать Мальви Ланди, із якою він начебто зустрічався (для мами). Одним словом, у реальному світі йому жилося поганенько. Єдиною його пристрастю були книги, заради яких він міг продати чи виміняти все своє майно (що він практично й зробив, коли мама померла). Одного разу Бумблякевич знаходить у знайомого букініста збірку поезій, де авторкою зазначається... так, та сама загадкова Мальва Ланда. Тож йому не лишається нічого іншого, як відправитися на її пошуки. І от які пригоди спіткають нашого головного героя - читайте в книзі.

"Мальва Ланда" загалом сподобалася мені, хоча були, звісно, моменти, які було неприємно  читати. Незважаючи на це, твір - чудовий, сповнений гумору (цим мені дещо нагадав Террі Пратчетта). Що вже казати про бурхливу (а подекуди й занадто бурхливу) уяву автора! Вигадати стільки химерних істот та їхнє призначення - це ще треба вміти. Дуже мені сподобався фентезійний світ Сміттярки, хоча я й намагалася собі уявити його трохи мультяшним, бо подекуди він бував аж надто реальним, надто сміттєвим. Ще у творі можна знайти багато нюансів, що вказують на висміювання автором нашого українського суспільства. Також оригінально автор підняв питання екології і сміття, адже й справді, якщо ми будемо викидувати останнє де-небудь, зможемо й самі створити оту Сміттярку, у лабіринтах якої можна загубитися. І безперечно окреме дякую Винничукові за альтернативні уроки історії (в романі піднімається, наприклад, питання про порятунок поетів Розстріляного Відродження) та поезію. "Мальва Ланда" просякнута вкрай абсурдними та комічними подіями, які, проте, мають своє значення у книзі. І саме ця абсурдність і комічність твору сподобалася мені, мабуть, найбільше, адже часто навіть неприємні сцени були такими абсурдними, що над ними я просто сміялася.

Як на мене, автор хотів донести нам, що гнатися за своєю мрією іноді може означати втрату реальності. І ось ти раптом опиняєшся у реальності. Виявляється, пройшло вже багато років, ти постарів, а мрію так і не наздогнав. Проте і в реальності не можеш жити. Іноді важливо іти за своєю мрією. Ти можеш і не знайти її, але можеш знайти дещо цінніше - себе.

Великим та жирним мінусом роману вважаю цю всю недоречну "сексуальність", хоча подекуди це дійсно нагадувало сцени із якихось порнофільмів, вибачте. Тому твір точно не бажано читати до 18+, а також тим, хто має вкрай вразливу психіку.

А я буду продовжувати своє знайомство із Юрієм Винничуком.

Вирок Сови: 4/5

Ніл Ґейман «Кораліна»

Другою прочитаною за новий рік книгою стала "Кораліна" Ніла Ґеймана. І так, я ж казала, що ще читатиму Ґеймана. Ніскілечки не шкодую, що після такого собі розчарування ("Книга кладовища") взялася за наступну книгу Ґеймана. Такий вибір абсолютно себе виправдав. Тож сьогодні я, Сова, розповім вам про свій захват від історії маленької Кораліни.

Кожен із нас, мабуть, пам'ятає себе непосидючою дитиною, бо навіть найпосидючішим дітям інколи буває нудно вдома. Особливо, якщо немає братів та сестер чи сусідів такого ж віку, з якими можна було би погратися. Особливо, коли канікули, а надворі дощить. І найважливіше - особливо, коли батьки не мають часу, усі книги прочитані, а по телевізорі вже не показують нічого цікавого.

Головною героїнею книги є, як ви вже здогадалися, маленька дівчинка Кораліна, яка нещодавно переїхала зі своїми батьками до нового будинку. І так як батьки її надто зайняті і діла їм до неї нема ("роби, що хочеш, тільки залиш нас у спокої"), Кораліна то проводить час зі старенькими сусідками, то грається надворі. Проте канікули можуть тягнутися вічно, коли тобі нудно, погуляти ти не можеш тощо. Одного дня, після невдалої спроби впросити тата погратися з нею, Кораліна отримує від нього завдання: зробити пізнавальну подорож будинком, порахувати всі вікна та двері. Дівчинка знаходить замкнуті двері, які ведуть в нікуди. Та чи справді в нікуди? Що чекає на Кораліну там та як вона із цього виплутається? Читайте у книзі.

Як на мене, казка вчить цінувати те, що ти маєш, а не гнатися за примарними мріями, бо мрії не завжди здійснюються саме таким чином, яким ми собі це уявляли. Кораліна мріяла про те, щоб батьки приділяли їй більше часу та своєї уваги. А що з того вийшло, дізнаєтеся на сторінках книги.

Історія справді перенесла мене у дитинство, коли в літні канікули було особливо нудно (та ж сама історія: за вікном - дощ, всі мультики в телевізорі передивлені, книги перечитані). Тоді ми любили вигадувати різні страшні історії. З різними моторошними, але захоплюючими деталями. І читаючи "Кораліну", я перенеслася в той безтурботний час. За що дуже вдячна як Нілу Ґейману, так і його Кораліні.

Вирок Сови: 5/5 зірочок.

Ніл Ґейман «Книга кладовища»

Читацький рік 2018 я почала із загадкової та містичної «Книги кладовища» та одночасно зі знайомства з британським письменником Нілом Ґейманом, про творчість якого неодноразово чула від багатьох книголюбів. Тож сьогодні я, Сова, розповім вам про те, чи виявилося воно для мене вдалим.

Однієї тихої жовтневої ночі трапилося дещо жахливе - чоловік на ім'я Джек вбив цілу родину: батьків та маленьку дівчинку. Та як виявилося, був ще хлопчик-немовля, якого чоловік на ім‘я Джек так і не знайшов. І знають, де він, тільки втаємничені  - ті, хто його врятував.

Ніх Оуенс, скорочено від Ніхто, здавалось би, звичайний хлопчик: у нього люблячі батьки, він росте в гармонії з оточуючим його світом, вчиться ходити, говорити, читати-писати. Все, як і інші діти. От тільки його батьки - привиди, а виростає він на кладовищі. А ще у Ніха є особливість - він може бачити духи померлих. Варто сказати, що його дім - не просто кладовище, а дуже-дуже старе, тому і стало заповідною зоною чи національним парком. Тож і живуть тут духи людей, померлих дуже і дуже давно.

Ніх живе щасливо до тієї миті, поки дізнається, що до сім'ї Оуенсів, яка його наразі виховує, у нього була інша, жива сім'я, яку було жорстоко вбито. Та Ніх знає про чоловіка, що скоїв цей злочин, лише одне - його звати Джек. Але це не заважає йому присягнутися собі, що він помститься за свою сім'ю, хоч він її й не пам‘ятає.

Проходить багато років, та чоловік на ім‘я Джек все ще полює за маленьким хлопчиком. Чи знайде Джек Ніха? Чи зможе Ніх помститися? Що взагалі відбуватиметься у житті хлопця - читайте у книзі.

Що ж до моїх вражень, то для мене книга виявилася цікавою, проте я очікувала від неї набагато більшого, чого, на жаль, не отримала. Що ж мені не сподобалося?

По-перше, я чомусь очікувала, що книга буде орієнтованою як на дитячого, так і на дорослого читача. Але книга мені видалася аж занадто дитячою, навіть дещо наївною. За розгортанням сюжету вона мені навіть нагадала книгу «Джордж і таємний ключ до всесвіту», хоча «Джордж...» мені таки більше сподобався, ніж «Книга кладовища».

По-друге, такого настільки затягнутого сюжету я вже давно не зустрічала. Ти все чекаєш і чекаєш, коли нарешті сюжет захопить тебе, затягне у свій вир і не відпускатиме, а він лише мляво рухається навколо тебе, ніяк тебе не зачіпаючи.

По-третє, велика кількість неправдоподібних сцен. Хоч це і фентезі, я вважаю, що воно хороше лише тоді, коли ти можеш повністю повірити в цей світ і цю історію. Тут Нілу Ґейману не вдалося мене переконати. Хоч я й воліла б, аби було інакше.

По-четверте, розв'язка книги. Якось все надто легко та наївно, ніби автор просто вже стомився вигадувати щось цікавіше та захопливіше.

Проте, незважаючи на всі недоліки, я впевнена, що ця книга сподобається багатьом дітям та підліткам, адже там немало цікавого про зростання та життя дітей та підлітків, про пошуки себе, про самовизначення, стосунки дітей і батьків, дружбу - між дітьми і дорослими, дітьми між собою і, звісно ж, про незвичайне та трохи магічне, а також дещо моторошне. Для мене ця книга виявилася казкою для дітей із добрим закінченням.

Вирок Сови: 3,5/5.

Е.М. Форстер «Машина зупиняється»

Останньою книгою, прочитаною мною у 2017-ому році, стала "Машина зупиняється" Едварда Морґана Форстера. Вона справді дуже маленька, проте невимовно цікаво написана.

Якщо ви ще не знайомі з цією класикою, то дуже раджу виправити це. Адже твір справді вартий вашої уваги. Коли я дізналася, що він був написаний 100 років тому, була трішки шокованою, тому що... Це ніби як пророцтво! 

Стисло, проте стильно і сильно написано. Про сюжет важко говорити без спойлерів, адже твір дуже маленький. Просто скажу, що автор розповів нам про таку суперкруту машину, завдяки якій можна спілкуватися на відстані. І не лише це. Людині практично нічого не потрібно робити. Ну а назва книги говорить сама за себе. Тож ще щось про сюжет зайве казати. 

Чесно кажучи, читаючи книгу, я абсолютно не помічала, що вона написана так давно (точніше, 1909 року). Ми дізнаємося про такі явища, як сучасний інтернет, відеоконференції тощо. Читалася книга дуже легко і захопливо. А взагалі написано класно і цікаво.  Раджу познайомитися. Воно того варте.

Вирок Сови: 4/5.

Фредрік Бакман «Брітт-Марі була тут»

Так, ну не могла стриматися, аби не прочитати у 2017-ому ще одну книгу мого вже улюбленого Фредріка Бакмана. І, як завжди, роман мене анітрохи не розчарував. Навпаки - я полюбила творчість письменника ще більше. Тепер і "Брітт-Марі була тут" стала однією з моїх улюблених книг, на другому місці після "Чоловік на ім'я Уве".

Із жіночкою, яка постійно на щось скаржиться і придирається до всіх сусідів, що "у нашому будинку так не робиться/так не прийнято/ми ж не варвари", ми знайомимося у книзі "Моя бабуся просить їй вибачити". Саме тому я й схотіла одразу після бабусі читати про Брітт-Марі, але поки дочекалася вільного екземпляру в бібліотеці, встигла прочитати ще й "Все, що мій маленький син має знати про світ". 

Мені було дуже цікаво, які пригоди чекатимуть на Брітт-Марі, адже із "Бабусі..." ми дізнаємося, що вона кардинально змінить своє життя. А вже як саме - можна дізнатися із роману "Брітт-Марі була тут". Це надзвичайно жива, зворушлива та прониклива історія про жінку, яка більшу частину свого життя присвятила чоловікові та домогосподарству. Вона так звикла до прибирання, що під час поїздок із чоловіком навіть у готелях не могла від цього утриматися. І ось жінка, яка більшу частину свого життя майже не працювала, опиняється у Богом забутому районі міста, де час, здається, зупинився, а життя перестало вирувати. Що чекатиме там Брітт-Марі, якій нелегко налагодити контакт із оточуючими? Ооо, читайте - все дізнаєтеся! Ця книга вам точно сподобається! 

Мені тут сподобалося абсолютно все: у стиль автора я вже давно закохана, бо дуже ціную почуття гумору у книгах, позитивне ставлення автора до головної героїні (як і у всіх його книгах). Бакман створює героїв книг такими, що ми просто не можемо не симпатизувати їм. Та насамперед мені сподобалася щирість розповіді, а також людяність усієї історії. Хто б нас не оточував, де б ми не були та що не робили, за будь-яких умов важливо залишатися Людьми. У кожного з персонажів книги свої проблеми (і то не по-дитячому серйозні), проте всі вони - чудові, сильні духом, хоробрі серцем та добрі душею. А ще, звісно, Брітт-Марі і її чудодійне перетворення. Вона багато чого вчиться наново, але найголовніше - це відкрити СЕБЕ, насолоджуватися життям і зрозуміти, що вона - не частина чоловіка чи дому, а сама по собі безцінна окрема людина зі своїми бажаннями, амбіціями та уміннями. Борґ відкрив Брітт-Марі заново і показав їй, що вона може не лише прибирати, але й бути, наприклад,... тренером футбольної команди :) 

Вирок Сови: 5/5.

Катя Петровська «Мабуть, Естер»

Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про історичну книгу, прочитану в грудні та мої враження від неї.

Мабуть, щонайперше потрібні відмітити, що "Мабуть, Естер", написана німецькою мовою, належить перу українки Катерини Петровської. З 1999 року авторка проживає в Берліні, тому й позиціонується як німецькомовна письменниця українського походження. Мені цікаво, чи стала би книга бестселером, якби була видана в Україні, тому що в Німеччині вона ним стала (можливо, саме тому, що там піднімається тема винищування євреїв), а сама авторка у 2013 році отримала премію Інґеборґ Бахман. 

По-друге, важливо взяти до уваги, що "Мабуть, Естер" - книга історична. У 2010 році Петровська отримала стипендію для досліджень, аби написати книгу. Тож Катя добряче покопалася в архівах. Проте якщо ви мене спитаєте, книга зовсім не нагадує якусь нудну історичну писанину. Тому що тут вам не лише сухий виклад фактів, але й багато чого особистого. Наприклад, роздумів на тему війни, переслідування євреїв, історії. Це дослідження, ці розкопки минулого її предків - це разом з тим і пошуки себе і довгий шлях до самоідентифікації та розуміння себе, це й біль від усвідомлення, що не кожен із родичів був доброю людиною з хорошими намірами, і прийняття минулого таким, яким воно було. Бо ж його, як не крути, не змінити.

"Мабуть, Естер" складається із багатьох уривків як про минуле та загиблих і не тільки родичів-євреїв, так і про сучасність та пошуки Каті слідів своїх предків у різних країнах, копання в архівах і довгий-довгий шлях від пошуків інформації до написання книги. Тут є і захоплення процесом, і розчарування від того, що і кого не вдалося розшукати. Це й зізнання авторки, що вона хотіла би подати історію своєї сім'ї тільки із позитивного боку, проте викопана правда частково виявилася не вартою того, аби можна було пишатися нею. Та найбільше, що мене вразило у "Мабуть, Естер" - це частина про Бабин Яр.

Що ж до мінусів книги, іноді мені просто було забагато інформації, забагато імен, забагато родинних зв'язків, і я губилася в цьому всьому. Губилася ще й тому, що уривки перескакують то з минулого в теперішнє, то навпаки. Проте це й додавало книзі динамічності. Вона читається легко, швидко і, що найголовніше, цікаво. Тож дуже раджу ознайомитися з "Мабуть, Естер".

Вирок Сови: 4/5 зірочок.

Богдан Волошин «Політ золотої мушки»

Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про наступне розчарування 2017 року із сучасної української літератури - "Політ золотої мушки" Богдана Волошина.

Ця книга мала стати для мене чимсь підбадьорливим та влучним чтивом для відпочинку наприкінці року, адже обіцяли, що буде смішно. Та, на жаль, вона стала великим розчаруванням. Ба більше, смішного тут виявилося менше, ніж взагалі нема. Хтось скаже, просто не треба було ставитися до книги надто серйозно. Але я й не збиралася так до неї ставитися, адже налаштувалася на хвилю сміху та легкості, а нарвалася на дещо просто незбагненне.

Отже, "Політ золотої мушки" - це збірка оповідань про жителів села Бурачковичі, яке знаходиться десь серед Галичини. Ніхто не знайде його на мапі, проте воно є і живе своїм бурачковським життям. Оповідання здебільшого коротенькі, і це неабиякий плюс цієї книженції, бо довго витримувати в компанії бурачківчан я не могла. Як то кажуть, що далі в ліс - тим зліші дятли. Саме такий афоризм спадає мені на думку, коли згадую читання "Польоту...". Якщо спочатку справді можна було знайти одне через одне смішні оповідання (декілька з них викликали в мене навіть голосний сміх), то починаючи із третини книги і до кінця усмішка зникла в мене з обличчя і не появлялася до миті перегортання останньої сторінки. Чому так?

Взагалі оповідання розказують нам різні буденні історії з життя бурачківчан, при цьому показуючи останніх у не найвигіднішому світлі. Здається, ніби автор хоче невинно покепкувати із певних рис характеру персонажів, та це йому зовсім не вдається. Натомість замість сміху у тебе виникає спочатку здивування, яке дуже швидко переростає в обурення. Чого лише варта історія про молоденьку вчительку з міста, що потрапила в пекло під назвою Бурачковичі, і як все село з нею познущалося, роздягнувши догола на очах у всіх її учнів та їхніх батьків. І якщо, наприклад, в оповіданні про пришелепкуватих сільських політиків, що змагалися за кращий пам'ятник Шевченку, можна було розгледіти таку собі сатиру чи то пак пародію на українських політиків, які б радше займалися отакими безглуздими перегонами, ніж дбали про народ, то більшість історій викликали просто огиду та нерозуміння, що смішного автор хотів нам показати.

Насправді книгу я хотіла прочитати саме через її назву "Політ золотої мушки", яка здалася мені ледь не поетичною, та коли я прочитала, де вона бере свій початок, мені стало гидко. В оповіданнях багато огидних речей, від яких мене наприкінці книги просто вернуло.

Чесно кажучи, не розумію, що смішного у ній знаходили читачі. А ще - яку саме ціль переслідував автор, пишучи цю книгу. Більше не буду виливати тут свого обурення. Додам лише, що шкодую про два дні, витрачених на "Політ золотої мушки", бо замість задоволення та відпочинку я отримала лише розчарування... Сподіваюся лише на 2018-ий, який принесе мені цікаві книги укрсучліту.

Вирок Сови: 2/5.

Деніел Кіз «П'ята Саллі»

Уявіть, що у вашому тілі зібралася ціла компанія із п'яти осіб. Як з ними зжитися? Як ділити одне тіло між стількома людьми із різними характерами? Так, сьогодні я, Сова, розповім вам про книгу Деніела Кіза "П'ята Саллі".  

Потрібно сказати, що я давно цікавлюся різними психічними відхиленнями, тож розщеплення особистості мене неабияк заінтригувало. Саме тому рік тому я купила книгу Деніела Кіза "Таємнича історія Біллі Мілліґана", та поки що так і не встигла її прочитати. Як виявилося, це трапилося невипадково, адже у 2017 КСД видав раніший роман цього автора, також на тему множинної особистості - "П'ята Саллі". Тож розпочала я саме з нього. 

Роман мені неабияк сподобався та захопив з перших сторінок. Історія Саллі Портер - молодої розлученої жінки, в якої трапляються провали в пам'яті, справді мене вразила. Саллі так і жила б, мабуть, якби провали в пам'яті не ставали все частішими. Тому жінка вирішує звернутися до лікаря. Як виявилося, у ній живе ще чотири жінки з діаметрально протилежними характерами. Саллі страждає на розщеплення особистості. За лікування цієї хвороби береться психотерапевт. А от що з цього вийде, читайте у книзі.

"П'ята Саллі" читалася невимовно легко, незважаючи на серйозну тематику. Історія настільки динамічна та захоплююча, що я не могла дочекатися далі продовжувати читання. Дуже раджу! 

Звісно, оскільки ця історія вигадана, деякі ситуації у книзі здавалися нереальними, але це завадило тому, що книга мені дуже сподобалася. Це був другий прочитаний мною роман Деніела Кіза, і я впевнена, що й далі продовжуватиму знайомство із цим чудовим автором. 

Переклад українською мені сподобався, були незначні одруківки та деякі грубі русизми (наприклад, "відшльопати" чи "клоччасте волосся"), але їх було дуже мало, тож пробачаю. Найбільше мені сподобався переклад акценту бруклінського італійця. Це було щось із чимось. Найбільше мені не сподобався переклад лайливих слів брудними російськими матами. За це - жирнючий мінус перекладу. Та загалом мені все сподобалося.

Цитати із книги:

"Сповідальні раптом стали для неї схожими на телефонні будки, й вона уявила, як заходить в одну та робить міжнародний дзвінок Богові, що спитати Його, чому її розум так часто чує гудки, що зайнято, і чому так часто в неї вривається зв'язок. Та чи є телефони в раю? Саллі задумалась, яким би був телефонний код. І чи можна було б подзвонити Богові прямо або через оператора? Вона боялася, що її номер не внесений до телефонної книжки Бога."

"Поки ви тримаєтесь, є надія на зміну. Не кидайте свого життя на вітер. Немає значення, яким би складним воно не було, якими би похмурими не здавалися ваші справи, не здавайтесь."

"Чоловік, який щойно зіграв роль Господа, не мусить мотивувати бажання піти зі своїм творінням на вечерю".

"Ми створюємо собі провали в пам'яті через багато речей, Саллі. Пригнічуємо болісний досвід. Прикриваємо травми та сни, залишаючи прогалини у своїх спогадах. З роками деякі з них забуваються, як струпи на подряпинах, відходять назавжди. Інші ж просочуються, ніби рани, що стікають кров'ю. І те, і те болить, але ти вчишся давати собі раду."

"Я мушу проживати кожну хвилину кожного дня, бо хтось чи щось збирається вкрасти в мене час. Я завжди раніше замикала двері, щоб люди не могли вкрасти в мене гроші чи мої речі, та ніколи не усвідомлювала, що у мене завжди хтось крав години та дні мого життя. А більше часу я собі купити не можу. Не можу його зберегти чи покласти на відсотки, чи кудись інвестувати. Я можу тільки витрачати його по секунді."

Вирок Сови: 4,5/5.

М. Л. Стедман «Світло між двох океанів»

Чи знаєте ви цю межу - між добром та злом? Між правильним та неправильним? Чи все так однозначно в нашому світі? Деякі вчинки просто були зроблені. І неважливо, як до них поставляться ті ж люди, що їх скоїли, коли дізнаються дещо шокуюче. Адже час неможливо повернути назад. Інтригуюче? Тоді сьогодні я, Сова, розповім вам про дебютний роман-бестселер, що вразив мене до глибини душі, - "Світло між двох океанів" австралійської письменниці Марґо Л. Стедман.

"Світло між двох океанів" - це той випадок, коли оцінка читачів може бути якою завгодно, залежно, мабуть, від настрою та віку людей. Та мушу сказати, що книга мені дуже сподобалася, незважаючи на речі, які справді були неправдоподібними. Роман підійшов під мій настрій на 100%. Недарма він став бестселером, адже я не могла відірватися від книги від початку до кінця, сюжет настільки захопив мене, що я просто жила у книзі. Не всім письменникам вдається створити такий ефект.

Події роману розгортаються у далекій Австралії. Головний герой Том Шерборн повертається із Першої світової війни цілим та неушкодженим, на відміну від багатьох інших, хто віддав своє життя на полі бою. Можна з упевненістю сказати, що молодому чоловікові пощастило, адже не всі, хто повернулися додому, уціліли. Хтось повернувся додому калікою, нездатним піклуватися про свою сім'ю - без ноги чи ока або ... без здорового глузду. Війна лишила після себе багато скалічених доль та життів. Тож так, Томові однозначно пощастило. Після війни він влаштовується доглядачем маяка на маленькому безлюдному острові, де, крім природи, океану та маяка, немає нічого. Де ти лишаєшся сам-на-сам зі своїми думками та спогадами про війну.

Ізабель Ґрейсмарк - єдина донька директора школи маленького містечка, яка за своє ще недовге життя встигла пережити втрату дорогих людей. Її батьки майже втратили віру в те, що Ізабель знайде у містечку нареченого, не понівеченого війною, коли їхня донька знайомиться з Томом. Молоді люди одразу закохуються та після декількох листів вирішують одружитися, коли Том в черговий раз приїздить до містечка у відпустку.

Молодій та наївній Ізабель здавалося, що на безлюдному острові з маяком можна забути все погане та жити у вічному щасті. Та доля розпорядилася інакше. Відчай штовхає Ізабель на вчинок, який несе за собою неймовірно серйозні наслідки. Та чи вчинила б вона інакше, знаючи те, що вона дізнається, приїхавши у чергову відпустку на сушу? Кому доведеться заплатити за таке рішення? І що ж таке справедливість? Про це читайте у книзі.

Роман піднімає важливі питання вибору, його наслідків, правильного та неправильного. Що важливіше: сказати правду чи ховатися за начебто добробутом іншої людини? Що аморальніше: сказати правду зараз чи тоді, коли вкаже егоїзм? Що важливіше: я чи інший? У книзі є і муки совісті, і безмежна любов, що штовхає на непоясненні вчинки, і почуття обов'язку та відповідальності, і егоїзм. Всього не перелічити. Та найбільше мене вразила кінцівка. Тож дуже раджу до прочитання!

Єдине, що мені у книзі не сподобалося, це неправдоподібність деяких ситуацій, що, власне, відбилося на оцінці роману, та все-таки сюжет настільки динамічний та захоплюючий, що він, впевнена, не зможе не сподобатися мільйонам читачів.

Роман екранізований 2016 року. Фільм також мені дуже сподобався, хоч і не викликав таких емоцій, як книга.

Вирок Сови: 4/5.

Курт Воннеґут «Бойня номер п'ять або Хрестовий похід дітей»

Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розкажу вам, наскільки сильно я не очікувала прочитати цього року стільки класики, та ще й якої! Мова піде про Курта Воннеґута та його "Бойню номер п'ять".

Мушу зізнатися, що за останні роки я взагалі не читала класики, тому що завжди вважала: якщо класика - то це має бути щось велике за обсягом та доволі занудне. А кожного дня у світі видають стільки сучасної літератури! Класику я читала ще у школі. Проте як я помилялася. Адже класика може бути, по-перше, маленькою за обсягом (прикладом цього служать, як мінімум, Фітцджеральд, Стівенсон, Стейнбек), а по-друге, надзвичайно цікавою!

"Бойня номер п'ять" захопила мене з перших сторінок, із перших фраз, і до кінця роману я не могла від нього відірватися. Книга - про Другу світову із Біллі Пілігримом в головній ролі. На війні трапляється безліч речей: від трагедії до абсурдної комічності і назад, від боїв до полону, від бомбардування до виживання. Про все це Воннеґут пише так просто і легко! Проте війна, звичайно, не здається тобі якоюсь казочкою, а жорстокою реальністю, де гинуть люди, хто де та хто як. Війна - це завжди жахливо, особливо, коли в ній беруть участь вчорашні ще школярі, а сьогоднішні - солдати...

Найбільше мене, мабуть, вразила ця незвична суміш із комічності, фантастики та жахливої реальності. Саме комічність, що межує з абсурдністю, додавала реальності Другої світової ще більшої трагічності. Емоції, викликані книгою, теж дуже змішані: мені водночас хотілося і сміятися, й плакати.

Цю книгу можна й за один день прочитати, тож я раджу її кожнісінькій людині, не знайомій із творчістю Воннеґута. Мова книги дуже проста, тому читається дуже легко. Хоча, здавалось би, як може роман про війну взагалі читатися легко? А виявляється, може. Воннеґут - це, однозначно, ще одне велике відкриття року!

Вирок Сови: 5/5.

Террі Пратчетт «Колір магії»

Чи знаєте ви, якого кольору магія? Ні? Тоді ви точно завітали за адресою, тому що сьогодні я, Сова, розповім вам про свої враження від першої прочитаної мною книги Террі Пратчетта "Колір магії".

Взагалі цього року я познайомилася з багатьма чудовими авторами, твори яких вже стали улюбленими. Те саме стосується і Террі Пратчетта та його "Кольору магії", першої книги із серії про Дискосвіт.

Читаючи роман, я щиро дивувалася, як можна було вигадати такий цікавий, чудовий і магічний Дискосвіт! А дочитавши, я лишилася в неймовірному захваті, тим паче, що в руках я тримала прекрасне видання з чудовими ілюстраціями, які додавали ще більшого захвату до моїх і без того захоплених вражень.

Про що ж книга? На її сторінках ми зустрічаємо Ринсвінда - горе-чарівника, як я його називаю, якого вигнали з Невидимого університету. До нього ж, як магнітом, притягуються всі можливі та неможливі небезпеки, від яких він вже точно не в захваті. Чого не можна сказати про його новоспеченого друга Двоцвіта - туриста, який приїхав до чудового міста Анк-Морпорку, аби поглянути на справжніх героїв і не тільки. Тут потрібно відмітити, що Анк-Морпорк - не найбезпечніше місто в Дискосвіті, та для Двоцвіта і його живої скрині воно - саме те, що треба, коли хочеш відчути смак пригод. Яких? Ох, на цих двох чекає незбагненна кількість карколомних пригод. Різні зазіхателі на їхні душі, небезпеки та навіть смерть чигатимуть на них. Як же справляться вони з цим усім? Хочете довідатися - розгортайте сторінки магічної книги сера Террі Пратчетта та насолоджуйтеся. Бо, повірте, насолодитися є чим.

Я була зачарована різними справді оригінальними особливостями цього магічного світу! Багато моментів змушували мене сміятися чи усміхатися, ще більше моментів - задумуватися над тим, яку ж це треба мати уяву! І це - лише в хорошому сенсі.

Я неймовірно щаслива, що познайомилася із дивовижним Дискосвітом, що розміщується на чотирьох слонах, які у свою чергу стоять на черепасі А'Туїн. Пратчетту потрібно віддати належне, адже описати світ, якого не існує, в таких деталях не кожному під силу. Тож не дивно, що книги про Дискосвіт завоювали серця мільйонів читачів по всьому світу. Я дуже тішуся, що тепер Пратчетта перекладають і українською. Дуже цікаво було б оцінити якість вітчизняного перекладу, та оскільки такої честі мені не перепало, довелося насолоджуватися перекладом німецькою (як завжди, чудовим). А завдяки кольоровим ілюстраціям та білосніжним сторінкам, плюс пречудовий дизайн обкладинки, "Колір магії" став однією з улюблених фентезійних книг.

Ви ще не знайомі із "Кольором магії"? Що ж, тоді ми йдемо до вас ;)   Бігом у книгарню! Ви не пошкодуєте!

Вирок Сови: 5/5 зірочок.

Джон Стейнбек «Про мишей і людей»

"Про мишей і людей" - класика, повз яку неможливо пройти, не залишившись враженим. Із цієї книги почалося моє знайомство із лауреатом Нобелівської премії Джоном Стейнбеком, яке виявилося настільки вдалим, що мені так і хочеться прочитати всі його книги. Тож сьогодні я, Сова, розповім вам про свої враження від невеличкого за обсягом, та неймовірно значимого в історії американської літератури роману "Про мишей і людей".

Історія Джорджа і Ленні, які вдвох подорожують країною в пошуках роботи та кращого життя, зворушила мене до глибини душі. Ця маленька книга змусила мене задуматися над такими глобальними поняттями, як справедливість, покарання, дружба і правильність дій щодо друзів, расова дискримінація тощо. А також про те, яким нелегким було життя звичайних працівників у 30-ті роки ХХ століття, кожен другий з яких ніс у торбі велику та майже завжди нездійсненну «американську мрію». Автор настільки майстерно змалював тодішні реалії, що я майже фізично відчувала подув вітерця, милувалася красою полів, ночувала в полі разом із головними героями, відчувала смак смажених бобів. Що й казати про всі ті пригоди, що траплялися на шляху Джорджа та Ленні! Я ніби була поряд з ними, і ми разом переживали що свободу від вільного життя, що чітке бачення цілі перед собою, що й страх за своє життя та майбутнє.

Неймовірно сильно зображений образ Ленні - хлопця, надзвичайно сильного фізично і з глибокими відхиленнями в розвитку. Це той момент, коли при читанні в тобі поєднуються два протирічних почуття: зворушливість і жах.

Сильно і прекрасно Стейнбек описав дружбу Джорджа і Ленні, адже останній постійно втрапляє в халепи, а Джордж завжди йому допомагає й піклується про нього, хоч міг би й цього не робити, адже не раз пригоди Ленні виводять його із себе. 

Ця книга мене вразила ще й неочікуваною кінцівкою. Тож я раджу її всім, хто ще не мав змоги познайомитися із творчістю Стейнбека. «Про мишей і людей» - прекрасна нагода для цього, адже ця книжечка дуже невеличка, проте скільки у ній всього! Крім цього, це найвідоміший твір автора (разом із «Гронами гніву». До речі, за цю книгу Стейнбек отримав Пулітцерівську премію). Дуже-дуже раджу!

До речі, мені страшенно подобається оформлення видання книги українською, а також я чула гарні відгуки про переклад. Аж самій також захотілося придбати цей роман саме українською для своєї домашньої бібліотеки. 

Вирок Сови: 4/5.

Джонатан Сафран Фоєр «Ось він я»

"Ось він я" - новий роман Джонатана Сафрана Фоєра, виданий 2016 року, не на жарт мені сподобався. Я читала лише одну його книгу "Страшенно голосно і неймовірно близько", що дуже мені сподобалася. А коли натрапила в бібліотеці на "Ось він я" просто не змогла пройти повз неї. Як виявилося, недарма. Тож сьогодні я, Сова, розповім вам про свої враження про цей неймовірно глибокий, сильний та пронизливий роман Фоєра.

Про книгу важко говорити без спойлерів, тому мій відгук буде, скоріш за все, коротеньким. Варто зауважити, що спочатку об'єм роману мене достатньо сильно налякав, адже там майже 700 сторінок, а я надзвичайно боюся братися за такі книги. Проте мій страх був невиправданим, тому що книгу подолала за два тижні. Не кривитиму душею і зізнаюся, що спочатку роман йшов мені дуже туго, повільно. Я не могла зрозуміти, до чого там деякі дуже дивні деталі, так як спочатку зовсім нічого не пояснюється. Автор кидає нас у холодну воду і роби, що хочеш. Виборсуйся сам. Та перетнувши межу 150 сторінок, я не могла відірватися від книги, щодня читаючи 50 сторінок.

Роман Фоєра став для мене особливим ще й тому, що в ньому два рази згадується назва мого рідного міста Дрогобича (як відомо, до Другої світової в Дрогобичі жило дуже багато євреїв).

"Ось він я" настільки багатогранний, глибокий, проникливий, живий та яскравий роман! Творіння Фоєра мене глибоко вразило і зачепило. Історія однієї єврейської сім‘ї, історія одного подружжя, їхнього шлюбу і пов‘язаних із ним складнощів, розвиток особистостей, проблеми самоідентифікації, пошуки себе - це та багато-багато іншого ви знайдете в цій книзі. Це точно не легке чтиво. Після прочитання здається, ніби на душі лежить камінь.

Що стосується моїх почуттів та емоцій під час прочитання, то це було для мене, наче колихання на хвилях: то я була в захваті від прочитаного, то продиралася крізь сторінки, то реготала, як навіжена, то сумувала. Проте не встигла я й озирнутися, як книга завершилася і залишила в моїй душі справді незабутній слід. Фоєр так глибоко проник в душі героям, ніби сам все це пережив. Для мене також цікаво було читати про єврейські сімейні і не тільки традиції, а також про історію євреїв та Ізраїлю. А ще автор настільки вміло показав вигадані історичні події, що я повірила в них на 100 % та ще й ґуґлила їх, щоб упевнитися.

Більше нічого не додаватиму. Скажу лишень: «Книга абсолютно варта прочитання і прожиття, адже ти не лише читаєш, а й, перш за все, проживаєш її».

Цікаво, чи працює в Україні хтось над перекладом та виданням цього роману Джонатана Сафрана Фоєра?

Вирок Сови: 4/5 зірочок.

Фредрік Бакман «Все, що мій маленький син має знати про світ»/«Saker min son behöver veta om världen»

А я розповідала вам, що закохана у творчість шведського письменника Фредріка Бакмана? Точно? Бо можу ще раз розповісти :) Так, як я прочитала вже третю за рік книгу цього автора, чого зі мною не траплялося давненько. Маю на увазі, такого захоплення письменником.

Чергова книга Бакмана тільки підживила мій захват талантом автора. Я справді не заспокоюся, поки не прочитаю всі його книги. Але сьогодні я, Сова, розповім вам про надзвичайно зворушливу історію під назвою "Все, що мій маленький син має знати про світ".

Ця книга - лист-послання Фредріка Бакмана своєму півторарічному синові про те, як нелегко бути батьками, скільки помилок їм доводиться робити, поки малюк росте, скільки кумедних пригод та ситуацій трапляється із ним та його сином. Бакман із лише йому притаманним гумором описує недоспані ночі, коли малюк хоче гратися, а тато - спати; покупки підгузок в магазині, коли тато не знає, які обрати серед цієї нескінченної кількості підгузок. Ще він постійно залишає собі заміточки для себе із дуже кумедними висновками про батьківство.

"Все, що мій маленький син має знати про світ" - надзвичайно зворушлива історія, під час якої я реготала, як дурна, постійно казала: "Оооо, як це мило!" і зворушувалася неймовірно пречудовими думками про життя. У своєму листі тато пояснює синові такі важливі речі, які справді важко пояснити, але у Бакмана це виходить, як завжди, прекрасно. Він розповідає про те, що таке мужність, добро та зло, дружбу, любов і кохання та багато іншого, що син має знати про світ. І все це - настільки душевно, тепло, світло і дотепно, як уміє тільки Бакман! Я тааак хочу, аби цю книгу переклали українською!

А ще - ви нізащо не здогадаєтеся, під який пункт читацького бінго підходить ця книга! Пункт 4, книжка зі смачним рецептом. Неочікувано, чи не так? Але Бакман навіть ділиться зі своїм маленьким сином рецепти суто "чоловічих страв", якщо можна так сказати, бо жодна жінка таких дивних страв точно не готувала б))).

Роберт Льюїс Стівенсон «Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом»

На завдання під номером 24 в осінньому читацькому бінго від yakaboo я обрала готичну книгу письменника, який, впевнена, більшості відомий, як автор "Острова скарбів" - "Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом».

Атмосферний похмурий Лондон, на вулицях якого з'являється загадковий містер Гайд, оповитий таємницями та зловісністю. Містер Гайд - сповнений люті та холоднокровності чоловік. Доктор Джекіл - клієнт адвоката містера Уттерсона, який і розповідає нам химерну пригоду. На своє нещастя, містер Уттерсон дізнається про певний зв'язок між доктором Джекілом та містером Гайдом. Що саме їх пов'язує? І що насправді коїться у будинку, де вже давно не бачили господаря? Адвокат таки дізнається правду. Та чи буде це тією правдою, якої він очікував? Читайте - дізнаєтеся ;)

Книга зачарувала мене своєю загадковістю та зловісною атмосферністю. Вона також нагадала мені "Записки Шерлока Холмса", які я просто обожнювала в дитинстві! Хоча "Химерна пригода..." - не детектив. Інтрига тримається аж до кінця, але не хвилюйтеся - ви дізнаєтеся, яку таємницю зберігала у собі ця книга.

Роберт Льюїс Стівенсон в оригінальний спосіб підіймає питання вічної боротьби добра та зла в людині. Чи може щось одне перемогти? Чи можна придушити зло і назавжди стати добрим?

Я пораджу її усім, адже читання там - на день, а то й на пів :) Проте знайомство із химерною пригодою вас, упевнена, точно не розчарує! Стівенсон описує все надзвичайно цікаво, атмосферно та загадково. Мені сподобалася ця історія!

Існує також неймовірна кількість фільмів, серіалів та навіть мультиків, знятих за мотивами цієї книги Стівенсона. Щоправда, я жодної із них не бачила. А ви?

Томас Гарріс «Мовчання ягнят»

Давно мене так сильно не зачіпали книги із жанру трилерів. Давно так не затягував сюжет. Давно просто не могла відірватися від книги, не дочитавши її до кінця на однісінькому подиху. І давно настільки не насолоджувалася картинами, які, здавалось би, мали лякати і відштовхувати. Так, любі друзі, сьогодні Сова розповість вам про книгу Томаса Гарріса "Мовчання ягнят" - моторошну історію до Хелловіну.

Томас Гарріс - американський письменник, відомий саме завдяки створенню найкрутішого злочинця всіх часів - Ганнібала Лектера. Цей персонаж відомий вам, скоріш за все, із екранізацій книг Гарріса. На свій сором, мушу зізнатися, що жодного фільму про Ганнібала не бачила. Але після прочитання книги я це виправила. Проте про це - пізніше.

Трилер "Мовчання ягнят" залишив після прочитання неймовірний захват. Я певна, що прочитаю усі книги про Ганнібала Лектера, адже він полонив мене з першого знайомства. Хоч це дуже дивно, адже всі знають, що він, м'яко кажучи, не найпозитивніший герой. Що ж у ньому такого особливого? Давайте розбиратися.

Насправді "Мовчання ягнят" - це друга книга із серії про славнозвісного доктора Лектера. У цій частині божевільний злочинець і за сумісництвом доктор психології не знаходиться в центрі всіх подій. Тут він допомагає спіймати серійного вбивцю на прізвисько Буффало Білл. У справі задіяна студентка Академії ФБР Кларіса Старлінг. Чомусь саме із нею серед усіх поліцейських доктор Лектер все ж таки вирішив поспілкуватися. Чим це все обернеться - читайте у книзі.

Мені страшенно сподобався стиль автора, те, як він закрутив сюжет, надаючи кожній сторінці все більше й більше напруги та динаміки. Майже півкниги я прочитала за один день. Просто не могла залишити її, не дізнавшись, що ж трапиться із героями трилеру.

Що ж до персонажів книги, як ви зрозуміли, я залишилася в неабиякому захваті від особистості доктора Лектера, який пречудово розуміється на психології людей, читає їх, ніби книги. Недарма до нього звертаються із різних куточків світу із просьбою скласти психологічний портрет. Ганнібал хижий, проте високоінтелектуальний - вибухова суміш, яка мені припала до душі. І хоча його поведінка в деяких моментах повинна була мене шокувати (і, звісно, шокувала), проте я більше відчувала захват від розуму та винахідливості Лектера, ніж від його агресивності. Взагалі мені дуже дивно, адже я точно не очікувала від себе вподобати злочинця-монстра. Та ніде правди діти - він крутий!

Клариса Старлінг, на противагу агресивному злочинцю, - молода та дуже приваблива студентка Академії. Хоч у неї й немає досвіду, зрозуміло, що в ній є той стержень та сила духу, які потрібні будь-якому агентові ФБР, особливо тим, хто має намір спілкуватися із тими ще маніпуляторами. Клариса - одна із найкращих студенток, вона має відмінні оцінки та розвинула свої поліцейські вміння та навички практично до ідеалу. Тому Кроуфорд обирає саме її для розслідування справи Буффало Білла. Те, як вона себе покаже у цій справі, може визначити її майбутнє. Клариса дуже розумна, неймовірно уважна, від неї не вислизає жодна, навіть найменша, деталь. А у спілкуванні із Ганнібалом вона веде себе дуже обачно та помірковано. Чи ні?

Дочитавши до моменту, коли ми дізнаємося, чому назва книги звучить саме "Мовчання ягнят", на мене накотила хвиля ейфорії і безмежного захопленням ідеєю автора. Із нетерпінням чекатиму подальшого знайомства із книгами з серії про Ганнібала Лектера, адже ця читалася на одному подиху та ще й завершилася дуже інтригуюче!

Якщо ви обожнюєте трилери, неоднозначних персонажів, психологію та божевілля - тоді вам неодмінно потрібно прочитати "Мовчання ягнят".

Що ж до фільму, який свого часу здобув п'ять!!! Оскарів і не тільки, я залишилася задоволеною, якщо не враховувати мій щоп'ятихвилинний коментар: "А в книзі було не так!"))) Актори чудово впоралися зі своїми ролями, просто в моїй голові, як завжди, вже оселилися свої уявлення про героїв. До того ж, фільм, як не крути, 90-их, і це мені заважало насолоджуватися, бо там і домашні телефони із шнурами, і зачіски смішні, і кров надто світла))) Що тут ще додати - читайте книгу!

Вирок Сови: 5/5.

Амелі Нотомб «Подив і тремтіння»

"Подив і тремтіння" бельгійської письменниці Амелі Нотомб став дуже популярним в Україні. Практично усі, хто читав цю книгу, залишали про неї позитивні або ж захоплені відгуки. І зізнаюся чесно, я б і сама її придбала в українському перекладі, адже обкладинка там просто чудова! Отож на хвилі загального захвату я й собі вирішила прочитати цей невеличкий біографічний роман Нотомб. Щоправда, англійською мовою. І сьогодні я, Сова, розповім вам про свої враження про прочитане.

Книга читалася англійською дуже легко, мова роману дуже проста і зрозуміла, тож я точно не пошкодувала, що прочитала її. Було приємно усвідомлювати, що я все чудово розумію мовою, якою наразі практично не спілкуюся і майже ніде не використовую.

Щодо сюжету, то він мене залишив доволі байдужою. На початку книги я щиро сміялася із пригод головної героїні Амелі в японській компанії Юмімото, із таких дотепних непорозумінь між бельгійкою та японцями. Допоки дочитала до такого моменту, який не викликав ні сміху, ні жалості. Це було справді дивно. А певні моменти мене взагалі розлючували, і я згадувала свою злість на автора роману "Читець у ранковому експресі". На жаль, я не відчувала до Амелі ні співчуття, ні симпатії. Я взагалі її не розуміла. Не могла збагнути логіки її вчинків та й узагалі. А ще - жорстокість японців до іноземки, яка намагалася допомогти їм. Для мене залишається просто незбагненним, як із такою традиційною бюрократичністю їхня робота взагалі може бути ефективною. І, звісно, найцікавішим для мене є питання, чи змінилося щось за майже 30 років від того часу, як Амелі Нотомб побувала в Японії? Сподіваюся, що так.

А ви читали цю книгу? Що думаєте з цього приводу? Через терни до зірок?

Книга підійшла під пункт 20 осіннього читацького бінго (східні мотиви).

Вирок Сови: 3/5.