Еліс Манро «Забагато щастя»

Привіт усім! Сьогодні я, Сова, розповім вам про першу книгу лютого «Забагато щастя» від лауреатки Нобелівської премії Еліс Манро.

Чесно кажучи, очікувала від книги чогось більшого, сильнішого та більш вражаючого.
«Забагато щастя» складається із десяти оповідань, з яких мені сподобалася половина. І там справді якісна, захоплююча та цікава проза. Інші ж п‘ять мені видалися подекуди нудними, без будь-якого сюжету і доволі ніякими. Проте тут до уваги потрібно взяти те, що ця збірка - перша і кажуть, що інші цікавіші. Тож повірю друзям на слово і дам Манро другий шанс, адже не просто ж так дали їй Нобелівську премію 2013 року.

Загалом проза канадійки Манро густа, тягуча і доволі депресивна. Саме тому я читала збірку дуже довго як на такий невеликий об‘єм. Ці оповідання ти спочатку довго жуєш, а потім ще довше перетравлюєш. Деякі змушують тебе вигукнути: «Та не може бути!», інші - «Який жах!», а ще інші - «Як цікаво!».

Зокрема практично найбільше мені сподобалося саме останнє оповідання, яке, хоч і взагалі не вписується в компанію інших, захопило мене, адже воно розповідає про реальну особистість - Софію Ковалевську, жінку, що була професором з математики, яка в ХІХ столітті змогла досягти успіху, незважаючи на те, як важко було жінкам у той час зробити кар‘єру. Тож ця історія змусила мене покопатися та віднайти інформацію про цю неймовірну жінку. Гадаю, прочитаю біографічну книгу, яку в кінці своєї збірки радить Манро. Цікава Ковалевська ще й тим, що попри математику, вона ще й любила писати. Софія Ковалевська народилася в Москві, дитинство провела в Білорусі, вчилася в Німеччині, була волонтеркою в Парижі під час революції, писала у Петербурзі та викладала математику у Стокгольмі (після невдалих спроб знайти місце в університетах Російської імперії, жінкам там було строго заборонено викладати), де і прожила до смерті (майже, все ж не полишала спроб отримати змогу викладати математику в Росії, проте намарно). Оповідання Манро охопило досить великий шматок життя Софії Ковалевської. Але як це було написано!

Унікальність прози Манро в тому, що вона може стільки всього сказати на невеликій кількості сторінок (проте, як на мене, їй не завжди це вдавалося), розгорнути перед нами неймовірно цікаву (знову ж таки, не завжди) історію життя звичайних, здавалось би на перший погляд, людей.

Я б радила познайомитися із творчістю Манро, хай які б емоції оповідання не викликали. Хоча б тим, кому цікаво, за що ж їй дали Нобелівську премію.

Вирок Сови: 3/5

Джон Ґрін & Co. «Най сніжить»

Книга трьох авторів бестселерів "Най сніжить" - це збірка із трьох історій, пов'язаних між собою. У кожному оповіданні головні герої інші, проте вони можуть бути другорядними героями в інших оповіданнях, що мені здалося цікавою задумкою. Саме тому я, Сова, вирішила купити та прочитати цю книгу від Морін Джонсон, Джона Ґріна та Лорен Міракл. Тож гайда до вражень від історій.

По-перше, це підліткова книга, а цей жанр я вважала занадто дитячим для себе, проте все ж таки взялася за "Най сніжить", адже хотілося снігу і свята перед різдвяно-новорічними святами (вибачайте за тавтологію). І мушу-таки визнати: книга мені загалом сподобалася.

"Най сніжить" - дуже атмосферна. Читаючи її, так і хочеться закутатися у теплий плед, сісти у м'яке крісло біля вікна, попивати гарячий шоколад та зрідка відволікатися на сніг, що пролітає за вікном. "Най сніжить" - це історії підлітків, які так чи інакше застрягають у снігових заметах у переддень Різдва: хто в дорозі потягом, хто - до кафе, а хто - вдома із розбитим серцем. Під час читання трьох історій я ностальгійно згадувала підлітковий вік та всю ту безтурботність, усі смішні пригоди та нісетнітниці, що траплялися і з головними героями історій.

Книга - чудовий спосіб відпочити, порелаксувати на вихідних чи у зимові свята. Загалом я задоволена і не шкодую про витрачений на читання час.

Раджу читати лише зимою (ну, або тоді, коли сніжить), аби досягнути бажаного результату - задоволення від книги ;)

Вирок Сови: 4/5

Кетрін Стокетт «Прислуга»

Книга, що потрапила мені до рук наступною, вже занесена у список улюблених цього року, адже "Прислуга" - це зразок якісної літератури на  тему, яка актуальна й до сьогодні.

Кетрін Стокетт народилася та виросла на півдні, у сонячному штаті Міссісіпі. Її сім'я, як і усі інші в цьому штаті, мала чорношкіру прислугу, тож цією темою авторка, можна сказати, жила багато років, а деякі персонажі книги списані з реальних людей, яких знала Кетрін Стокетт. Тому роман вийшов неймовірно живим та яскравим.

Події відбуваються у містечку Джексон, де кожен один одного та один про одного все знає. Це 60-ті, тож кожна біла сім'я працевлаштовує чорношкіру прислугу. Проте попри начебто нормальні умови праці ці люди, що присвячують своє життя сім'ям білих, зазнають моральних знущань - від наклепів до розповсюдження інформації про те, що чорношкірі - розносники найрізноманітніших хворіб.

Авторка знайомить нас із центральними фігурами книги - розважливою Ейбілін,  імпульсивною Мінні та міс Скітер або Євгенією, яка просто не влазить у рамки суспільних законів. Розповідь ведеться саме від імені цих трьох. Перші дві героїні працюють у будинках білих сімей прислугою, натомість як Скітер - сама є білою леді, яка не зовсім вписується у компанію своїх заміжніх подруг з дітьми. Дивлячись на все, що коїться за закритими дверима їхніх будинків, ніби збоку, адже вона таки трохи аутсайдер (декілька років вчилася в університеті), Скітер вирішує, що настав час змінити щось у цьому суспільстві, тому що твердо переконана: так не має бути. А от що із цього вийде та хто їй у цьому допоможе - читайте в книзі.

Роман Кетрін Стокетт - дуже важливий, адже зачіпає дуже чутливу та, на жаль, досі актуальну в нашому суспільстві тему расизму. Він розповідає нам про сеґреґацію чорношкірих прямо із вуст них самих, що робить роман ще реалістичнішим. Мова книги проста, проте неймовірна яскрава та жива. Вона переносить нас у саме серце подій, де не замовчується жодна прикра деталь, де ми переживаємо із героями книги увесь спектр емоцій - від усмішки, голосного сміху, замилування до співчуття, розчарування, суму та сліз.

Усі герої роману прописані надзвичайно добре, до найменших деталей. І всі вони - такі різні. Найбільше, що мені сподобалося у цій книзі, це те, що авторка жодну перспективу героїнь, не нав'язує нам, не робить персонажів чорними чи білими, себто однозначно хорошими чи поганими, а такими, якими вони могли б бути у реальному житті. Ніхто в житті не буває лише хорошим чи лише поганим. І саме це робить героїв книги ніби реальними людьми.

"Прислуга" полонила моє серце, гадаю, назавжди. Я певна, що буду перечитувати цю книгу не раз, тому радію, що вона красується на полиці моєї домашньої бібліотеки.

Якщо ви ще не читали цієї книги - не гайте часу, беріться за читання! Це ж абсолютний мастрід!

Екранізацію книги я також подивилася, фільм гарний, проте раджу спочатку обов'язково книгу - вона яскравіша та цікавіша.

Вирок Сови: 5/5

Юрій Винничук «Мальва Ланда»

Книга Юрія Винничука довго стояла на моїй книжковій полиці - запилюжена та наче нікому не потрібна. Я завжди поглядала на неї та чомусь вагалася, чи брати її до рук та починати читати. Постійно траплялося щось цікавіше та захопливіше. 2017-ий був для мене радше розчаруванням в сучасній українській літературі, тому я й відклала знайомство із цим автором на невизначений термін. Та в січні 2018-ого я вирішила брати участь в чудовому челенджі "12 забутих книг", що давно на полицях та все ніяк не прочитані. Тож сьогодні я, Сова, розповім вам про свої враження від фентезійного роману Винничука "Мальва Ланда".

"Мальва Ланда" - роман дуже складний, про нього не скажеш одним словом чи реченням, бо у нього стільки всього! Автор дуже цікаво та оригінально розкриває перед нами фентезійний світ Сміттярки, яка така велика, мов ціла країна. Раз потрапивши на Сміттярку, вже звідти й не виберешся. Адже там такі лабіринти, що не кожен місцевий їх знає. А ще ж на кожному кроці чигають на шукачів пригод різноманітні химерні істоти (часто дуже абсурдні, як-от, наприклад, "дротяний удав", що може напасти та вдушити людину кабелями. Єдиним порятунком від нього може бути тільки читання абсолютно безсенсових та абсурдних новин). Також тут є Море Борщів, в якому плавають варені русалки і безліч не менш химерних місцин.

Головний герой твору Бумблякевич, мушу зізнатися, дещо мене дратував. Він був страшенно безпорадним маминим синочком, хоча йому точно було немало років. Заради того, щоб у мами було за нього спокійне серце (бо ж вона переживала, що він ще не одружився), Бумблякевич вигадав примарну постать Мальви Ланди, із якою він начебто зустрічався (для мами). Одним словом, у реальному світі йому жилося поганенько. Єдиною його пристрастю були книги, заради яких він міг продати чи виміняти все своє майно (що він практично й зробив, коли мама померла). Одного разу Бумблякевич знаходить у знайомого букініста збірку поезій, де авторкою зазначається... так, та сама загадкова Мальва Ланда. Тож йому не лишається нічого іншого, як відправитися на її пошуки. І от які пригоди спіткають нашого головного героя - читайте в книзі.

"Мальва Ланда" загалом сподобалася мені, хоча були, звісно, моменти, які було неприємно  читати. Незважаючи на це, твір - чудовий, сповнений гумору (цим мені дещо нагадав Террі Пратчетта). Що вже казати про бурхливу (а подекуди й занадто бурхливу) уяву автора! Вигадати стільки химерних істот та їхнє призначення - це ще треба вміти. Дуже мені сподобався фентезійний світ Сміттярки, хоча я й намагалася собі уявити його трохи мультяшним, бо подекуди він бував аж надто реальним, надто сміттєвим. Ще у творі можна знайти багато нюансів, що вказують на висміювання автором нашого українського суспільства. Також оригінально автор підняв питання екології і сміття, адже й справді, якщо ми будемо викидувати останнє де-небудь, зможемо й самі створити оту Сміттярку, у лабіринтах якої можна загубитися. І безперечно окреме дякую Винничукові за альтернативні уроки історії (в романі піднімається, наприклад, питання про порятунок поетів Розстріляного Відродження) та поезію. "Мальва Ланда" просякнута вкрай абсурдними та комічними подіями, які, проте, мають своє значення у книзі. І саме ця абсурдність і комічність твору сподобалася мені, мабуть, найбільше, адже часто навіть неприємні сцени були такими абсурдними, що над ними я просто сміялася.

Як на мене, автор хотів донести нам, що гнатися за своєю мрією іноді може означати втрату реальності. І ось ти раптом опиняєшся у реальності. Виявляється, пройшло вже багато років, ти постарів, а мрію так і не наздогнав. Проте і в реальності не можеш жити. Іноді важливо іти за своєю мрією. Ти можеш і не знайти її, але можеш знайти дещо цінніше - себе.

Великим та жирним мінусом роману вважаю цю всю недоречну "сексуальність", хоча подекуди це дійсно нагадувало сцени із якихось порнофільмів, вибачте. Тому твір точно не бажано читати до 18+, а також тим, хто має вкрай вразливу психіку.

А я буду продовжувати своє знайомство із Юрієм Винничуком.

Вирок Сови: 4/5

Ніл Ґейман «Кораліна»

Другою прочитаною за новий рік книгою стала "Кораліна" Ніла Ґеймана. І так, я ж казала, що ще читатиму Ґеймана. Ніскілечки не шкодую, що після такого собі розчарування ("Книга кладовища") взялася за наступну книгу Ґеймана. Такий вибір абсолютно себе виправдав. Тож сьогодні я, Сова, розповім вам про свій захват від історії маленької Кораліни.

Кожен із нас, мабуть, пам'ятає себе непосидючою дитиною, бо навіть найпосидючішим дітям інколи буває нудно вдома. Особливо, якщо немає братів та сестер чи сусідів такого ж віку, з якими можна було би погратися. Особливо, коли канікули, а надворі дощить. І найважливіше - особливо, коли батьки не мають часу, усі книги прочитані, а по телевізорі вже не показують нічого цікавого.

Головною героїнею книги є, як ви вже здогадалися, маленька дівчинка Кораліна, яка нещодавно переїхала зі своїми батьками до нового будинку. І так як батьки її надто зайняті і діла їм до неї нема ("роби, що хочеш, тільки залиш нас у спокої"), Кораліна то проводить час зі старенькими сусідками, то грається надворі. Проте канікули можуть тягнутися вічно, коли тобі нудно, погуляти ти не можеш тощо. Одного дня, після невдалої спроби впросити тата погратися з нею, Кораліна отримує від нього завдання: зробити пізнавальну подорож будинком, порахувати всі вікна та двері. Дівчинка знаходить замкнуті двері, які ведуть в нікуди. Та чи справді в нікуди? Що чекає на Кораліну там та як вона із цього виплутається? Читайте у книзі.

Як на мене, казка вчить цінувати те, що ти маєш, а не гнатися за примарними мріями, бо мрії не завжди здійснюються саме таким чином, яким ми собі це уявляли. Кораліна мріяла про те, щоб батьки приділяли їй більше часу та своєї уваги. А що з того вийшло, дізнаєтеся на сторінках книги.

Історія справді перенесла мене у дитинство, коли в літні канікули було особливо нудно (та ж сама історія: за вікном - дощ, всі мультики в телевізорі передивлені, книги перечитані). Тоді ми любили вигадувати різні страшні історії. З різними моторошними, але захоплюючими деталями. І читаючи "Кораліну", я перенеслася в той безтурботний час. За що дуже вдячна як Нілу Ґейману, так і його Кораліні.

Вирок Сови: 5/5 зірочок.

Ніл Ґейман «Книга кладовища»

Читацький рік 2018 я почала із загадкової та містичної «Книги кладовища» та одночасно зі знайомства з британським письменником Нілом Ґейманом, про творчість якого неодноразово чула від багатьох книголюбів. Тож сьогодні я, Сова, розповім вам про те, чи виявилося воно для мене вдалим.

Однієї тихої жовтневої ночі трапилося дещо жахливе - чоловік на ім'я Джек вбив цілу родину: батьків та маленьку дівчинку. Та як виявилося, був ще хлопчик-немовля, якого чоловік на ім‘я Джек так і не знайшов. І знають, де він, тільки втаємничені  - ті, хто його врятував.

Ніх Оуенс, скорочено від Ніхто, здавалось би, звичайний хлопчик: у нього люблячі батьки, він росте в гармонії з оточуючим його світом, вчиться ходити, говорити, читати-писати. Все, як і інші діти. От тільки його батьки - привиди, а виростає він на кладовищі. А ще у Ніха є особливість - він може бачити духи померлих. Варто сказати, що його дім - не просто кладовище, а дуже-дуже старе, тому і стало заповідною зоною чи національним парком. Тож і живуть тут духи людей, померлих дуже і дуже давно.

Ніх живе щасливо до тієї миті, поки дізнається, що до сім'ї Оуенсів, яка його наразі виховує, у нього була інша, жива сім'я, яку було жорстоко вбито. Та Ніх знає про чоловіка, що скоїв цей злочин, лише одне - його звати Джек. Але це не заважає йому присягнутися собі, що він помститься за свою сім'ю, хоч він її й не пам‘ятає.

Проходить багато років, та чоловік на ім‘я Джек все ще полює за маленьким хлопчиком. Чи знайде Джек Ніха? Чи зможе Ніх помститися? Що взагалі відбуватиметься у житті хлопця - читайте у книзі.

Що ж до моїх вражень, то для мене книга виявилася цікавою, проте я очікувала від неї набагато більшого, чого, на жаль, не отримала. Що ж мені не сподобалося?

По-перше, я чомусь очікувала, що книга буде орієнтованою як на дитячого, так і на дорослого читача. Але книга мені видалася аж занадто дитячою, навіть дещо наївною. За розгортанням сюжету вона мені навіть нагадала книгу «Джордж і таємний ключ до всесвіту», хоча «Джордж...» мені таки більше сподобався, ніж «Книга кладовища».

По-друге, такого настільки затягнутого сюжету я вже давно не зустрічала. Ти все чекаєш і чекаєш, коли нарешті сюжет захопить тебе, затягне у свій вир і не відпускатиме, а він лише мляво рухається навколо тебе, ніяк тебе не зачіпаючи.

По-третє, велика кількість неправдоподібних сцен. Хоч це і фентезі, я вважаю, що воно хороше лише тоді, коли ти можеш повністю повірити в цей світ і цю історію. Тут Нілу Ґейману не вдалося мене переконати. Хоч я й воліла б, аби було інакше.

По-четверте, розв'язка книги. Якось все надто легко та наївно, ніби автор просто вже стомився вигадувати щось цікавіше та захопливіше.

Проте, незважаючи на всі недоліки, я впевнена, що ця книга сподобається багатьом дітям та підліткам, адже там немало цікавого про зростання та життя дітей та підлітків, про пошуки себе, про самовизначення, стосунки дітей і батьків, дружбу - між дітьми і дорослими, дітьми між собою і, звісно ж, про незвичайне та трохи магічне, а також дещо моторошне. Для мене ця книга виявилася казкою для дітей із добрим закінченням.

Вирок Сови: 3,5/5.

Е.М. Форстер «Машина зупиняється»

Останньою книгою, прочитаною мною у 2017-ому році, стала "Машина зупиняється" Едварда Морґана Форстера. Вона справді дуже маленька, проте невимовно цікаво написана.

Якщо ви ще не знайомі з цією класикою, то дуже раджу виправити це. Адже твір справді вартий вашої уваги. Коли я дізналася, що він був написаний 100 років тому, була трішки шокованою, тому що... Це ніби як пророцтво! 

Стисло, проте стильно і сильно написано. Про сюжет важко говорити без спойлерів, адже твір дуже маленький. Просто скажу, що автор розповів нам про таку суперкруту машину, завдяки якій можна спілкуватися на відстані. І не лише це. Людині практично нічого не потрібно робити. Ну а назва книги говорить сама за себе. Тож ще щось про сюжет зайве казати. 

Чесно кажучи, читаючи книгу, я абсолютно не помічала, що вона написана так давно (точніше, 1909 року). Ми дізнаємося про такі явища, як сучасний інтернет, відеоконференції тощо. Читалася книга дуже легко і захопливо. А взагалі написано класно і цікаво.  Раджу познайомитися. Воно того варте.

Вирок Сови: 4/5.